Відкрита лекція «Жіноча сила: як українки виживали в ГУЛАГу», присвячена 150-річчю ВСП «Педагогічний фаховий коледж Львівського національного університету імені Івана Франка», і 360-річному ювілею ЛНУ ім. Івана Франка доцента Оксани Сурмач
12 жовтня 2021 року у Відокремленому структурному підрозділі «Педагогічний фаховий коледж Львівського національного університету імені Івана Франка» відбулася відкрита лекція «Жіноча сила: як українки виживали в ГУЛАГу», присвячена 150-річчю ВСП «Педагогічний фаховий коледж Львівського національного університету імені Івана Франка», і 360-річному ювілею ЛНУ ім. Івана Франка. Лектор – доцент Оксана Сурмач.
У таборах ГУЛАГу жінкам доводилося виконувати такі самі норми виробітку, що й чоловікам. Майже кожній загрожувало сексуальне насильство. Деякі ставали матерями в пекельних таборових умовах. Водночас невільницям вдавалося налагодити особливу малопомітну мережу емоційної підтримки, яка допомогла побороти радянську машину смерти.
Про специфіку жіночих досвідів лекторка говорить на підставі свідчень, які виклали у своїх спогадах колишні невільниці.
Перше, що вони стверджували, – чоловікам важче давалася неволя. Вони швидше руйнувалися фізично, занепадали духом, впадали у відчай. Жінки згадували, що чоловіки виглядали дуже занедбано. Це можна пояснити розподілом праці в українських родинах: одягом, гігієною, здоров’ям членів сім’ї традиційно опікувалися жінки, а чоловіки не вміли про себе належно подбати. Зовнішній вигляд був одним зі способів утвердити свою гідність, яку ГУЛАГ всіляко намагався в ув’язнених відібрати.
Дуже важлива відмінність жіночої та чоловічої таборових спільнот – це настанова на турботу про інших. Дівчаток в українській культурі дотепер виховують так, що вони повинні дбати про потреби людей, які їх оточують. У звичайних умовах – це члени сім’ї, а в неволі – посестри по нещастю. Взаємна опіка, творення квазіродинних стосунків, таборове сестринство були потужними механізмами виживання. І як зазначає у своїх працях доктор історичних наук Оксана Кісь, суто жіночий феномен..
Оксана Іванівна наголосила, що гендерні дослідження Голокосту свідчать, що чоловіки і жінки по-різному вибудовували стосунки в неволі. У концентраційних таборах невільниці розгортали стосунки горизонтально – на взаємній підтримці та турботі. Натомість чоловіки встановлювали ієрархію, змагалися за лідерство. Конкуренція роз’єднувала їх, а виживати легше було гуртом. Дослідники припускають, так було і в ГУЛАГу.
Машина ГУЛАГу – це машина смерти. Людські життя були як тирса після переробки дерева. Ми маємо розуміти, що більшість на цій межі не вижила. А ті хто вижив, зазирали в очі смерти.
Люди, які залишили спогади, описували перехід через стан, який у таборах називали «доходяги», – коли людина «доходить» до своєї смерти. Це стан крайнього фізичного виснаження, коли в тілі починаються незворотні руйнівні процеси. Ті, хто вижив, вийшли з ГУЛАГу з глибокими ураженнями різних органів, із хронічними захворюваннями. Здоров’я було назавжди підірваним.
Усім жінкам, які опинилися в неволі, від перших годин арешту загрожувало сексуальне насильство, – з боку слідчих чи наглядачів. Перше, що відчували й усвідомлювали арештантки ще на етапі слідства, – їхнє тіло їм більше не належить.
Більшість жінок, чиї спогади оприлюднила Оксана Кісь у книзі «Материнство в ГУЛАГу: благословення і прокляття», на момент арешту були дуже молодими, їх засудили за співпрацю з національним підпіллям.
Дітей народжених у неволі вважали вільними громадянами Радянського Союзу. Їх утримували у спеціальних закладах при таборах одразу за колючим дротом. Згідно з регламентом ГУЛАГу, дітей мали виховувати в більш-менш комфортних умовах. Але на практиці ці малюки були голодні, часто хворіли й помирали. Найгірше – діти потерпали від браку спілкування, вони були педагогічно занедбані, емоційно нерозвинені, як звірятка. Спраглі любови, бо матері не могли ними опікуватися.
Багато жінок, у яких діти залишилися на волі, мали потужний стимул вижити. Зберегти своє життя щоб діти не стали сиротами. Для жінок, чиї діти народилися в таборі, а потім їх розіслали по сиротинцях, – це був стимул віднайти й повернути дитину.
Багато політв’язнів, які мали націоналістичні переконання, які вважали Радянський Союз своїм ворогом, трактували ув’язнення як продовження боротьби. Вони були певні, що війна триває на індивідуальному рівні. А щоб перемогти, треба не дати ворогові себе знищити фізично чи морально. Для них факт виживання був доказом, що система не змогла їх подолати – на завершення лекції наголосила Оксана Іванівна Сурмач.
Сенич Галина, завідувач лабораторії