Дорога до Шевченка

З жодною постаттю українці не ототожнюють себе так, як із Тарасом Шевченком, який ще за життя став для своїх сучасників великим поетом, а для нащадків – пророком та національною гордістю. У багатогранності  Шевченкової особистості  та унікальності його творчості можна було пересвідчитися на лекції «Тарас Шевченко. Спроба інтерпретації», яка відбулася 25 березня в Педагогічному коледжі  Львівського національного університету імені Івана Франка  у рамках проекту «Визначні особистості в історико-культурному вимірі України».

Феномен Шевченка ще досі важко пояснити. Наприклад, звідки у нього, зважаючи на те, що за своїм соціальним походженням він належав до найнижчої верстви царської Росії і був кріпаком, тобто рабом, оцей вроджений аристократизм?  Як йому вдалося, перебуваючи більшу частину свого життя в російськомовному середовищі, не лише зберегти чуття рідної мови і не  втратити духовного зв’язку зі своєю батьківщиною, але й  правдиво описати те,  чого він не мав можливості бачити? « …уся сила і краса нашої мови тільки йому одному відкрилася», – стверджував Пантелеймон Куліш.

Свого часу відомий український філософ і культуролог Сергій Кримський сказав, що Бог розмовляє з народом через його особистостей. Таких людей ми  називаємо пророками.  Їх не можна призначити чи вибрати.  Це Божі обранці, які здатні силою Слова долати зневіру і духовне рабство.

Унікальність Шевченка в тому, що він відчув оцю силу, зрозумів свою місію, а вона зробила його Поетом. У часи тотальної зневіри, коли, за словами Сергія Єфремова, «ціла нація, живцем похована, конала», Шевченко зумів розбудити народ і повернути йому гідність та історичну пам’ять. Справедливо про нього сказав Остап Вишня: «Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю».

Попри існуючі стереотипність у сприйнятті та канонічність образу Шевченка  потреба пізнавати  поета  не зникає, бо пізнавати Шевченка – це насамперед пізнавати себе та свою історію, «доходити до найостаннішого кола українського пекла, опускатися в огидні ями національного розбрату, малоросійського плебейства, всього того, що доводиться викорчовувати і випалювати словом Шевченка».

Тому потрібно читати його,  вчитися у нього, ходити його дорогами. Не стежками, а дорогами. Шляхами Шевченка. Вони широкі, ці дороги. Він йшов разом зі своїм народом, а не топтав якусь окрему стежечку. І просто треба полюбити Україну так, як любив її Шевченко, і тоді ми будемо зовсім іншими. Тоді ми будемо називатися українцями.

Оксана Цигилик,

викладач української мови