До дня пам`яті жертв Голодомору: «Пам’ять, що рятує: голоси правди»

22.11.2019 | 16:13

У Педагогічному коледжі Львівського національного університету імені Івана Франка 22.11.2019 р. відбулася відкрита лекція доц. Сурмач О. І. до дня пам`яті жертв Голодомору: «Пам’ять, що рятує: голоси правди».

Комуністичний режим робив все, щоб голоси правди про голодомор-геноцид 1932-1933 років змовкли. Втім голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спочатку вону зазвучали в західному світі, завдяки сподвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків та журналістів, а після здобуття Незалежності, і в Україні.

Нині голоси свідків збереглися на папері, в аудіо та відео форматах. Ці голоси можна почути на уроках у школі, прочитати у журналістських статтях, побачити в художніх і документальних фільмах. Цього року Український інститут національної пам`яті озвучив гасло:  «Пам’ять, що рятує: голоси правди». Серед мільйонів тих голосів на лекції було виділено голос Джеймса Мейса як шукачу справедливості котрий 1986 р. очолив тичасову комісію президента та конгресу США з вивчених причин і наслідків голоду в Україні1932-33 р.р.

Тоді вперше на офіційному рівні прозвучало: голод 1932—1933 рр. був штучним, його організував тогочасний політичний режим із метою геноциду українського народу.

2002 р. Мейс сформулював концепцію постгеноцидного суспільства.

В газеті «День» — 12 лютого 2003 р. вийшла друком трагедії, що сталася, та її ознаки стаття «Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство». Тоді у 2003 р. українська громадськість суть цієї статті до кінця не усвідомили.  Тепер все стає очевидним — на прикладі подій, що ми переживаємо, Мейс стверджував, що в 1991 р. відбулося унезалежнення радянської держави. Він також звернув увагу на відсутність у тогочасній Україні спільних національних цінностей та спільного розуміння українцями ким вони є.

Травми Голодомору: недовіра до влади, байдужість до самореалізації, відсутність планів на майбутнє та низька самооцінка

18 лютого, газета «День» надрукувала його статтю — «Свічка пам’яті». Ця публікація — зміст життя де автор наголосив: «Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: в національний день пам’яті жертв 1933-го (четверту суботу листопада) визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих». Цей заклик підтримали лише одна загальноукраїнська газета («Слово Просвіти») і одна обласна («Вісник Ч»). В листопаді 2003 р. вперше акція «Запали свічку» за участю громадськості пройшла на Михайлівській площі в Києві, а за участю влади — тоді ж у сесійній залі Чернігівської обласної ради. Це єдині подібні акції за життя Мейса. Знадобився Майдан 2004 р., аби в країні щось почало змінюватися, принаймні у ставленні держави. Тепер це офіційний день пам’яті жертв голодоморів. Але, якщо уважно подивитися на пропозицію Мейса, вона дещо про інше — про особистісне співчуття до болю людей, які загинули, їхнім зламаним долям, що об’єднає нас як націю. В такому сенсі задум Джеймса Мейса досі не є здійсненним: постгеноцидне суспільство живе серед нас .

Мейс  став ключовою постаттю, яка зробила трагедію Голодомору відомою в світі, а разом із тим — чимало, аби переконати українців у необхідності вшанування своїх загиблих на тій неоголошеній війні. Тепер це вже питання гідності та значною мірою самозбереження самих українців. Адже війна проти України  триває.

 Івах О.С., голова циклової комісії викладачів

гуманітарної та соціально – економічної підготовки