Виставки

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Тарас Григорович Шевченко видатний український поет, художник, прозаїк, перекладач, мислитель, громадсько-політичний діяч, педагог. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його Україна буде незалежною суверенною державою, коли в ній шануватимуться мова, культура та історія народу. Його поезію перекладено більш ніж ста мовами світу. На території від Бразилії до Китаю встановлено 1384 пам’ятники Кобзареві. Більшість з них – 1256 – розташовані на території України, майже півтори сотні розмістились у 35 країнах світу. Нині в Україні 164 населені пункти названі на честь Тараса Шевченка. Один із 300 кратерів Меркурія отримав ім’я Тараса Григоровича. Діаметр кратера Т. Г. Шевченко – 137 кілометрів

“… ми щиро захоплюємось високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба  було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників”

                                                  ІВАН ДЗЮБА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглуглих, стільки сліпих…Вивчаймо його Заповіт!  Заповіт того, хто карався, мучився але не каявся. Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб обновилась юність нації! Щоб глибоко запала в наші очищені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

Ці слова Дмитро Донцов виголосив на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року

4 березня композитору Володимирові Івасюку мало б виповнитись 75 років (народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли тіло). Його земне життя тривало лише 30 років. Але за цей короткий час він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню модною на весь світ. Він написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів.  Володимир був не просто музикантом, він був патріотом України. Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого “радянського народу”. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем. Феномен Володимира Івасюка у тому, що його пісні до сьогодні звучать, вони популярні, їх знають молоді люди, а сучасні виконавці їх переспівують.

Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

Володимир Івасюк

“Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості . Мова – душа кожної національності, її святощі, найцінніший скарб . І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона розпорошиться поміж дужчим народом”. Ці слова були сказані ще на початку 20 сторіччя визначним українським вченим І. Огієнком, палким поборником самобутності і самостійності української мови. Але й нині вони звучать дуже актуально. Багато хто не знає, що рідна мова закладена в людині генетично. Учені підтверджують геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений ще у 18 ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. «Засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, але безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови…»   Костянтин Ушинський.

Залишаємося гідними своїх Героїв!

День  пам’яті Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

 

20 лютого 2014 року в середмісті столиці України загинула найбільша кількість осіб – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.Події того дня стали окреслили вектор руху України, відмову від пострадянської моделі відносин між владою та суспільством, відмову від багатовекторності у зовнішньополітичному курсі, утвердження розвитку України як демократичної європейської країни заплачено дуже велику ціну – людські життя.Цьогоріч вдесяте Україна вшановуватиме пам’ять Героїв Небесної Сотні. Вдесяте в умовах війни з росією. Нині маємо десятки тисяч загиблих від російської зброї. Але щорічно 20 лютого згадуємо тих, які першими загинули за те, щоб Україна не зникла з мапи світу, щоб північний сусід не поглинув її.

 

undefined    Розстріляні силовиками Віктора Януковича учасники Революції гідності. Україна, Київ. 20 лютого 2014 року   

Звідти, з Крут, наші героїчні діти

дивляться в глибину нашої совісті.

В’ячеслав Чорновіл

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км. на північний схід від Києва, 18 км. на схід від Ніжина. Цей бій тривав 5 год. між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 400 вояків. У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова прийшлося не залізничним шляхом, як задумувалося, а на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. 2006 р. на місці бою встановлено пам’ятник.

“…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…” . – Володимир Винниченко

Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.  Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним. Поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам’яті тридцяти».

День Соборності України

АКТ ЗЛУКИ – урочисте проголошення ДИРЕКТОРІЯ

акту про об’єднання Української Народної Республіки

й Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

в єдину незалежну державу 22 січня 1919 в Києві.

       Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців    до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.

      22 січня в Україні відзначається День Соборності, як річницю проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, яке відбулося в 1919 р. День Соборності України було встановлено згідно з указом Президента України № 42/99 від 21 січня 1999 р, в честь дня про-голошення в 1919 році Акту возз’єднання Української народної республіки і Західно-Української народної республіки в єдину українську державу. У  січні 1918 р. була створена Українська Народна Республіка, а на територіях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, була утворена Західно-Українська Народна Республіка. У грудні 1918 р. лідери двох держав у Фастові підписали передоб’єднувальний договір. 22 січня 1919 р. цей дого-вір, що увійшов в історію як Акт “Злуки” – акт об’єднання українсь-ких земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі.

Через кілька місяців після проголошення Возз’єднання більшовики зайняли Київ, Східну Галичину окупували поляки, а Закарпаття – Чехословаччина. І хоча Акт Злуки 1919 р. виявився декларативним, ідея соборності продовжувала жити.

22 січня 1990 р. мільйони українців вишикувалися у живий ланцюг від Києва до Львова, відзначаючи День соборності. 30.12.11р. указом Президента України В.Януковича № 1209/2011 День соборності на офіційному рівні було скасовано, та встановлено День соборності та свободи України. Однак 13.11.14р.  указом Президента України П. Порошенка свято було відновлено.

День коли відкривається небо

Виявляється, п’ять разів на рік відкривається небо,

тільки кожного разу – це як уперше!

І ми віримо у диво і стаємо ближчими до Бога.

Наближається велике свято. Свято, яке дає шанс хоча б раз у рік подивитися на цей світ іншими очима. Крізь сірі хмари, брак тепла та добра подивитися на небо, побачити зорю, що засвітилася понад 2000 років тому у Вифлиємі, яка сяє над карпатськими горами, над вежею Корнякта, над Високим Замком, крізь буденність та зневіру. “Народився Бог на санях в лемківським містечку Дуклі”, – написав Богдан-Ігор Антонич, наблизивши народження дитини десь на самій зорі історії людства до нас. 

Різдво – це народження Бога для кожного з нас. Різдво – це свято душі для кожного з нас. Воно дозволяє вискочити з колеса невідкладних справ, зупинитися вдома і не поспішати. Саме на Різдво ми можемо пробачити те, чого не можна пробачити, можемо відчути велику таємницю життя і зрозуміти, що життя насправді – прекрасна дорога, засипана білим та пухнастим снігом, чистим та блискучим навіть тоді, коли за вікном іде сірий дощ…

Свята ніч

Свята ніч, тиха ніч!
Ясність б’є від зірниць,
Дитинонька Пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває в тихім сні.
Cвята ніч, тиха ніч!
Ой, утри сльози з віч:
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас,
Витай нам святе Дитя!
Свята ніч настає,
Ясний блиск з неба б’є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшов нині в Вифлеєм,
Щоб спасти цілий світ

Шість фактів, які мають знати українці про Голодомор 1932-1933 років. Чому Голодомор це штучний голод. Часові рамки найстрашнішого моріння голодом українців. Доведена кількість загиблих. Які землі постраждали найбільше.

  1. Саме слово «Голодомор» вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історикам дозволяли лише говорити про “труднощі з продовольством”.
  2. Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 років, то, як правило, мають на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 року. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини…
  3. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
  4. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були етнічними українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
  5. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, прямі жертви Голодомору – це 3,2 мільйони людей…
  6. Під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тон зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці.

Комуністичний режим робив все, щоб голоси правди про Голодомор-геноцид 1932-1933 років змовкли. Втім голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спочатку вони зазвучали в західному світі, завдяки сподвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків та журналістів, а після здобуття Незалежності, і в Україні. Нині голоси свідків збереглися на папері, в аудіо та відео форматах.

А ми ще є. І то найбільше диво,

що цей народ іще раз воскреса!

Ліна Костенко

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Історія УПА ще чекає свого дослідника. Але це має бути обєктивна історія, позбавлена міфів і радянського негативізму. Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася.

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року вона діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 50-х років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Впродовж усього часу існування УПА головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба. Українська повстанська армія – це Армія, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Українці та Українська Повстанська Армія воювала за Україну ! На своїй, богом даній землі ! Тільки тепер, по-справжньому, починаємо розуміти ким були вояки УПА і чому їх так масово підтримувало населення України. Вони жили в страшні та безглузді часи. І ми не маємо жодного права їх засуджувати! Ніхто не може заперечувати їхнє право бути незалежними. Десятиліттями їх оббріхувала радянська пропаганда та агітація. І результати цієї брехні ми ще досі відчуваємо…Вони були українцями та мріяли про щастя жити в своїй незалежній державі. За щастя бути вільними та жити в своїй незалежній іноді треба заплатити власним життям… але краще загинути вільною людиною в боротьбі, ніж жити рабом. – Таким був зміст боротьби вояків УПА.

27 вересня Всеукраїнський день дошкільних працівників

1 жовтняДень працівника освіти

2 жовтняМіжнародний день соціального педагога

5 жовтняВсесвітній день учителя

День працівника освіти це свято, яке обєднує всіх – академіка і землероба, дідуся, вбіленого сивиною, і маленького дошколярика. Адже в кожного в житті були вони – наставники – ті, хто покладав на вівтар нашого виховання, становлення, дорослішання, мужніння свою молодість і зрілість, думки, мрії, сподівання – своє життя.Особлива, надзвичайна ця професія – Педагог.Адже, з одного боку, потребує глибоких знань, широкої ерудиції, філософського, логічного мислення, розуміння життя, а з іншого – доброти, людяності, теплоти, вміння розуміти і прощати, співчувати й водночас вимагати, одне слово – Любити.


В час, коли Україна виборює свою незалежність, право на існування,  і платить за це найціннішим –  людськими життями розпочинається новий навчальний рік… Вже півтора року Україна живе в умовах найжорстокішої війни, яка була розв’язана росією в Європі після Другої світової війни. Для нашої країни вона стала народною війною за незалежність і суверенітет, за цивілізаційний вибір і приналежність до європейської цивілізації. Україна вистояла завдяки героїзму, героїзму Збройних Сил України, Національної гвардії, прикордонників, формувань територіальної оборони, добровольчих формувань, які з перших хвилин ціною власних життів стримували натиск ворога. 


28 червня в Україні відзначається День Конституції. Верховна Рада України ухвалила і ввела в дію Конституцію 28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин, після майже доби безперервної роботи. День Конституції єдине державне свято, закріплене в самій Конституції. “Стаття 161. День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України.” Ухвалення Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені. На жаль другий рік поспіль Україна святкує його в умовах воєнного стану, запровадженого через повномасштабне вторгнення РФ.


1 червня – Міжнародний день захисту дітей

Історія виникнення Дня захисту дітей

         За однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення “дитячої” конференції в Женеві.

Офіційна версія виникнення Дня захисту дітей

            Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей 1 червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році. ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров’я і життя дитини – одним із пріоритетів у своїй діяльності. В Україні цей день відзначають із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини. З 27 вересня 1991 року для України набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов’язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля та відпочинок, сприяти наданню їй відповідних можливостей для цього. Цією конвенцією також чітко визначено, що дитина має право на захист від фізичного та психічного насильства. Проте, не завжди деклароване стає реальним.

             У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі, розміщені фігурки – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого загального дому.

              День захисту дітей – це не тільки веселе свято для самих дітей, це і нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, щоб усі діти росли щасливими, вчилися, займалися улюбленою справою і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.

   


Відзначають за рішенням Генеральної Асамблеї ООН

  (A/RES/59/26 від 22 листопада 2004 р.) щорічно як вшануваня тих,

хто у Другій світовій війні боровся з нацизмом та переміг його,

а також усіх жертв тієї війни.

Друга світова війна – найбільший збройний конфлікт в історії людства. Бойовими діями були охоплені Європа і Східна Азія, Африка і Близький Схід, Атлантика і Тихий океан. Україна була одним із театрів, де відбувалися найзапекліші бойові дії Другої світової. Війна прийшла на територію України у перший свій день – 1 вересня 1939 року. До останнього дня війни, 2 вересня 1945 року, українці воювали на різних фронтах глобального конфлікту, часто – один проти одного. У 2014 році Україна приєдналася до європейської традиції вшанування 8 та 9 травня в контексті пам’яті й примирення. Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги став червоний мак.

НАЙСВЯТІША ЛЮБОВ – МАТЕРИНСЬКА

14 травня – День матері

15 травняМіжнародний день сімї

В цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі Святом. 

Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей

ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

   “Перше, що Євангеліє навіки закріпило в жіночому образі – це любов. Але не просто любов, а любов-турботу, любов-службу, любов-самовіддачу і притому любов, яка нічого не вимагає взамін… Все це було давно… Гриміла людська історія, народжувалися і вмирали царства, будувалася культура, бушували кровопролитні війни, але завжди незмінно над Землею, над цією смутною трагічною історією світив образ жінки – образ турботи, самовіддачі, любові, співчуття. І якщо б не було цієї присутності, не було цього світла, наш світ, не дивлячись на всі його успіхи і досягнення, був би страшним світом. І можна, не перебільшуючи, сказати, що людяність людини спасала і спасає Жінка. І спасає не словами, не ідеями і ідеологіями, а своєю мовчазною, дбайливою, люблячою присутністю.”   Час жінки  З проповіді Олександра Шмемана

 У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам’ять про свою матір. Анна написала листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. У 1910 році штат Вірджинія перший визнав День Матері офіційним святом, а 8 травня 1914 року визнав Конгрес США.  Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. З XVII по XIX ст. у Великій Британії відзначалася так звана Материнська неділя (англ. Mothering Sunday) — четверта неділя Великого посту присвячена вшануванню матерів у всій країні. У 85 країнах світу другу неділю травня оголошено святом Матері.

ДЕНЬ МАТЕРІ В УКРАЇНІ

          Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була Олена Кисілевська, редактор тижневика «Жіноча доля». Також, 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та інші організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко. У 1939 р. свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулося в Україну.  За часів незалежної України свято встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації „Жіноча громада“, Спілки жінок України, громадської організації „Союз українок“…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року № 489/99.

Мамо, вечір догоря, Вигляда тебе роса.

Тільки ж ти, немов зоря, Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза.

Сад вишневий на порі. Повернулись журавлі.

А мені, як до зорі, Долітати на крилі

Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла, Тиха стежка зацвіла

Вечоровою матіолою, Житом-долею світанковою.

Дивом-казкою, Юним соняхом, –

Сива ластівко, Сиве сонечко.

1978                               Борис Олійник


Вічне місто – місто Львів

6 травня – День міста 

День міста Львів святкує в 1-у суботу травня. Археологічними дослідженнями встановлено, що на місці Львова існували поселення ще з V століття нашої ери. Перша згадка про Львів відноситься до 1256 року. Найбільш поширена версія, що Львів був заснований лише в XIII столітті князем Данилом Галицьким і був названий на честь його сина Лева. Інша версія говорить про те, що місто було засноване вже самим сином Данили Галицького.

 Про ЛЬВІВ – під якою він був владою

1256-1340 – Руське Королівство. Львів у складі Галицько-Волинського князівства

1340-1349 – Львів під владою боярської олігархії Дмитра Детька з Перемишля і Данила з Острова. Дмитро Дедько́ – галицький боярин, був фактичним правителем королівства

1353 – Львів під владою русько-литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича. Любарт-Дмитро Гедимінович – князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький

1372-1378 – Львів під владою намісника Володислава Опольського, фактично під протекторатом Угорщини. З 1372 р. Львовом управляв родич угорського короля, силезького князя Владислава Опольського, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші

1378-1387 – Львів під владою Угорщини

1387-1772 – Львів під владою Речі Посполитої

1772-1918 – Львів під владою Австрійської імперії

1914-1915 – Львів під владою царської Росії.

1918 – Львів під владою Західноукраїнської Народної Республіки.

1918-1939 – Львів під владою Польщі.

1939-1941 – Львів під владою СРСР

1941-1944 – Львів під владою нацистської Німеччини.

1944-1991 – Львів під владою СРСР.

Від 1991 – Львів у незалежній українській державі.

Василь Симоненко

УКРАЇНСЬКИЙ  ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами,  Їх  пагіння бринить у завихренні днів.

Цілий тиждень ходжу і живу між левами,  Недаремно і місто називається Львів.

Є міста ренегати, є просто байстрята,  Є леви, що мурликають, ніби коти,

Божевільно безглуздо облизують грати  Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу,  Бо мені трішечки повезло:

Я побачив у Львові Шашкевича очі,  Кривоносові плечі, Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,  Епіцентре моїх радощів і надій,

Вибухає душа, я тебе розумію,  Але, Львове, хоч трошки мене зрозумій,

Я до тебе прийшов із захопленням сина.  Від степів, де Славута легенду снує,

Щоби серце твоє одчайдушне левине  Краплю сили вдихнуло у серце моє.


26 квітня 1986 р. о 1год. 23хв. 44сек. за київським часом

сталася найбільша техногенна аварія в історії людства –

вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС

26 квітня 1986 року о 1-23-44 за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства, в результаті якої сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році. Лише наступного дня, після того як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні мала місце аварія, уряд СРСР повідомив про Чорнобильську трагедію. Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і більше 200 було госпіталізовано. За неофіційною статистикою в Україні померло не менше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС.

Збудована в 1976 році, Чорнобильська АЕС, розташована за 100 кілометрів на північ від Києва; вона мала чотири реактора, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.

Увечері 25 квітня 1986 року група інженерів почала проводити на 4-у реакторі абсолютно непідготовлений технічний експеримент, під час якого потужність реактора була знижена на 7% від норми, а контрольні пристрої були відключені. Робота реактора стала нестабільною і неконтрольованою, а спроба відновити стандартний режим його роботи – запізнілою, і 26 квітня 1986 року на 4-у реакторі пролунали два вибухи. Вони були не ядерними, а хімічними, як наслідок перегріву реактора і накопичення великої кількості газів, що з’явились під час неконтрольованої реакції. Потужність вибухів була настільки великою, що було зруйновано стальну і свинцеву обшивку реактора, і в повітря піднялось більше 60 тон радіоактивних матеріалів. Лише через три тижні при допомозі 4 тисяч тон піску, бору, свинця і глини вдалось ізолювати реактор, що продовжував випромінювати радіацію, і запобігти подальшому забрудненню грунту. З території в радіусі 30 км. від місця аварії було евакуйовано більше 100 тисяч людей. Із-за традиційної в СРСР секретності від громадян приховувалась інформація про дійсні масштаби катастофи і в найбільш постраждалих областях України, Білорусії та Росії в перші дні після аварії не здійснювались жодні заходи по захисту населення від радіації.

Щоб запобігти подальшим викидам радіоактивних матеріалів, до кінця 1986-го р. четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним “саркофагом”, збудованим руками сотень тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, і Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак великі пожежі і аварії в 1991 та в 1996 роках привели до зупинення спочатку другого, а потім і першого реактора. У 2000-у році був зупинений останній, 3-й реактор, і Чорнобильська АЕС повністю припинила свою роботу.


Х Р И С Т О С    В О С К Р Е С!

“Дзвони грають шовково, осяйно, бароково,

 дзвони грають, вся земля на привіт поспіша,

дзвони грають шовково, будять Сонячне Слово,

Дзвони грають, бо моя воскресає  Душа….

Богдан-Ігор Антонич

Весна… Повітря пронизливо пахне надією…. Наближається велике Свято! З п’янкими запахами весни, зі святом Божого Воскресіння воскресають Любов, Віра, Надія! Вони оселяються в серці, витісняючи сум, відчай, розгубленість… І ми, у день Божого Воскресіння, ніби самі воскресаємо для кращого, для добра і вдячності, для надії, для любові і гармонії! Наші серця зворушуються і наповнюються світлою радістю та теплими почуттями!


ДОЛЯ ЗЕМЛІ – ТВОЯ ДОЛЯ

1.04 Міжнародний день птахів

/У 1906 р. підписано Міжнародну конвенцію про охорону птахів/

16.04 День довкілля

18.04-22.04 – Дні заповідників і національних парків

22.04   Міжнародний день Матері-Землі

/проголошено Генеральною Асамблеєю ООН/

 Дружіть із природою, з чистою водою, цілющим повітрям, духмяними травами. Прийдіть до лісу, походіть тихенько, затамувавши подих… Прислухайтесь, і ви почуєте справжні лісові хорали! Жодна музика не може бути такою проникливою, як живе звучання природи! Приходьте до лісу, степу,річки, йдіть у поля і ставайте в їх нерозривне коло, підтримуйте його, і воно підтримає вас, як найближчий друг у бурхливому вирі життя.  “Люби природу не як символ душі своєї, люби природу не для себе, люби для неї. Вона – не тільки тема вірша або картини,- в ній є висоти незміримі й святі глибини. У неї є душа могуча, порив є в неї, що більший над усі пориви душі твоєї. Вона – це мати. Будь же сином, а не естетом, і станеш ти не папіряним – живим поетом.” –  Максим Рильський 


Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Тарас Григорович Шевченко видатний український поет, художник, прозаїк, перекладач, мислитель, громадсько-політичний діяч, педагог. Він був людиною універсальних обдарувань та інтересів. Все його життя і творчість були присвячені українському народу. Поет мріяв про ті часи, коли його Україна буде незалежною суверенною державою, коли в ній шануватимуться мова, культура та історія народу. Його поезію перекладено більш ніж ста мовами світу. На території від Бразилії до Китаю встановлено 1384 пам’ятники Кобзареві. Більшість з них – 1256 – розташовані на території України, майже півтори сотні розмістились у 35 країнах світу. Нині в Україні 164 населені пункти названі на честь Тараса Шевченка. Один із 300 кратерів Меркурія отримав ім’я Тараса Григоровича. Діаметр кратера Т. Г. Шевченко – 137 кілометрів

“… ми щиро захоплюємось високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба  було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників”

                                                  ІВАН ДЗЮБА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглуглих, стільки сліпих…Вивчаймо його Заповіт!  Заповіт того, хто карався, мучився але не каявся. Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб обновилась юність нації! Щоб глибоко запала в наші очищені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

Ці слова Дмитро Донцов виголосив на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року


День  пам’яті Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інституцькій вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Всього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею». О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції гідності.


Месники дужі візьміть мою зброю

Л е с я   У к р а ї н к а

25 лютого 1871 – 1 серпня 1913

Чи ж довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю на своїй землі?

Леся Українка

Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач-Квітка)  – без перебільшення одна із найвизначніших постатей в історії української літератури. Українська письменниця, перекладачка, культурна діячка. Її ставлять в один ряд із геніальними Тарасом Шевченком та Іваном Франком. Довкола життя видатної письменниці завжди було багато міфів. Леся Українка  співзасновниця літературного гуртка “Плеяда”. Писала в жанрах  поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики.. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Донька  Ольги Драгомановвої-Косач (Олени Пчілки) та  Петра Косача, племінниця Михайла Драгоманова свій творчий шлях вона розпочала у віці п’яти років. Маленька дівчинка складала музичні п’єски і представляла їх на сімейних святах. Творча атмосфера, що панувала в родині, дуже вплинула на розвиток майбутньої поетеси, і вже в 9 років Леся почала писати вірші, а в 13 років надруковано у Львівському журналі «Зоря». Творча спадщина Лесі Українки відома  своїми збіркам поезій “На крилах пісень”,  “Думи і мрії”, “Відгуки”, поем “Давня казка”, «Одно слово», драми “Бояриня”, «Кассандра» , “В катакомбах”, “Лісова пісня” та ін.

Вся ти – трепет, вогонь, ідея, Вся ти – вірна єдина струна,

І хто знає співця Антея, Той тебе у ньому пізна.

Ти себе Українкою звала, –  І чи краще знайду я ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла, Як отчизна – твоя і моя.

                                    М.Рильський

     


Звідти, з Крут, наші героїчні діти

дивляться в глибину нашої совісті.

В’ячеслав Чорновіл

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км. на північний схід від Києва, 18 км. на схід від Ніжина. Цей бій тривав 5 год. між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 400 вояків. У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова прийшлося не залізничним шляхом, як задумувалося, а на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. 2006 р. на місці бою встановлено пам’ятник.

“…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…” . – Володимир Винниченко

Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.  Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним. Поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам’яті тридцяти».


День Соборності України

АКТ ЗЛУКИ – урочисте проголошення ДИРЕКТОРІЯ

акту про об’єднання Української Народної Республіки

й Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

в єдину незалежну державу 22 січня 1919 в Києві.

       Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців    до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.

      22 січня в Україні відзначається День Соборності, як річницю проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, яке відбулося в 1919 р. День Соборності України було встановлено згідно з указом Президента України № 42/99 від 21 січня 1999 р, в честь дня про-голошення в 1919 році Акту возз’єднання Української народної республіки і Західно-Української народної республіки в єдину українську державу. У  січні 1918 р. була створена Українська Народна Республіка, а на територіях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, була утворена Західно-Українська Народна Республіка. У грудні 1918 р. лідери двох держав у Фастові підписали передоб’єднувальний договір. 22 січня 1919 р. цей дого-вір, що увійшов в історію як Акт “Злуки” – акт об’єднання українсь-ких земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі.

Через кілька місяців після проголошення Возз’єднання більшовики зайняли Київ, Східну Галичину окупували поляки, а Закарпаття – Чехословаччина. І хоча Акт Злуки 1919 р. виявився декларативним, ідея соборності продовжувала жити.

22 січня 1990 р. мільйони українців вишикувалися у живий ланцюг від Києва до Львова, відзначаючи День соборності. 30.12.11р. указом Президента України В.Януковича № 1209/2011 День соборності на офіційному рівні було скасовано, та встановлено День соборності та свободи України. Однак 13.11.14р.  указом Президента України П. Порошенка свято було відновлено.

Інститут національної пам’яті розробив інформаційні матеріали приуророчені цій даті.

Інтернет-банери до Дня Соборності

https://mega.nz/folder/RwwWHCBB#tS4BkMEP5zy6YCJNz5wJpw

Інформаційні матеріали до 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки

http://unr.uinp.gov.ua/metodichni-materiali/metodichni-materiali/informatsiyni-materiali-do-100-richchya-progoloshennya-nezalezhnosti-ukrainskoi-narodnoi-respubliki-2018-rik

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

22 СІЧНЯ 1919 Р.

“Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.                                                                        У м. Києві”


Симфонія

різдвяно-новорічних передзвонів

Виявляється, п’ять разів на рік відкривається небо,

тільки кожного разу – це як уперше!

І ми віримо у диво і стаємо ближчими до Бога.

Наближається велике свято. Свято, яке дає шанс хоча б раз у рік подивитися на цей світ іншими очима. Крізь сірі хмари, брак тепла та добра подивитися на небо, побачити зорю, що засвітилася понад 2000 років тому у Вифлиємі, яка сяє над карпатськими горами, над вежею Корнякта, над Високим Замком, крізь буденність та зневіру. “Народився Бог на санях в лемківським містечку Дуклі”, – написав Богдан-Ігор Антонич, наблизивши народження дитини десь на самій зорі історії людства до нас. 

Різдво – це народження Бога для кожного з нас. Різдво – це свято душі для кожного з нас. Воно дозволяє вискочити з колеса невідкладних справ, зупинитися вдома і не поспішати. Саме на Різдво ми можемо пробачити те, чого не можна пробачити, можемо відчути велику таємницю життя і зрозуміти, що життя насправді – прекрасна дорога, засипана білим та пухнастим снігом, чистим та блискучим навіть тоді, коли за вікном іде сірий дощ…


Григорій Скоровода українець, що увійшов до списку 100 найбільших філософів світу. Його ім’я стоїть поряд з Сократом і Епікуром, Конфуцієм і Лао-Цзи, Коперником і Джордано Бруно, Дені Дідро та Людвігом Фейєрбахом.  Його спадщина вивчається на філософських факультетах всіх без винятку ВНЗ світу.


Шість фактів, які мають знати українці про Голодомор 1932-1933 років. Чому Голодомор це штучний голод. Часові рамки найстрашнішого моріння голодом українців. Доведена кількість загиблих. Які землі постраждали найбільше.

  1. Саме слово «Голодомор» вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історикам дозволяли лише говорити про “труднощі з продовольством”.
  2. Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 років, то, як правило, мають на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 року. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини…
  3. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
  4. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були етнічними українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
  5. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, прямі жертви Голодомору – це 3,2 мільйони людей…
  6. Під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тон зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці.

Комуністичний режим робив все, щоб голоси правди про Голодомор-геноцид 1932-1933 років змовкли. Втім голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спочатку вони зазвучали в західному світі, завдяки сподвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків та журналістів, а після здобуття Незалежності, і в Україні. Нині голоси свідків збереглися на папері, в аудіо та відео форматах.

Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. 

 А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. 

Тому нас перевиховують у концтаборах. 

Українець перестає бути націоналістом аж тоді,  коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції,

любить усе, крім свого рідного. – Володимир Івасюк

9 листопада в Україні щороку відзначається Свято української писемності та мови. За православним календарем – це день ушанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Вважається, що Нестор-літописець став прабатьком української писемної мови. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Свято було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97. Традиційно цього дня всіх українців запрошують написати Всеукраїнський диктант національної єдності і перевірити свої знання. У 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова належить до найпоширеніших мов світу.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Про це свідчать і архаїзми, і деякі фонетичні та морфологічні ознаки, які зберегла наша мова протягом століть. Щодо початку писемності в українських землях тривають наукові дискусії. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби. Кілька століть нас привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, що сягає глибокої давнини і налічує багато тисячоліть.

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за іменем монаха-переписувача Лаврентія. Зокрема до цього списку входить “Повість врем’яних літ” (або “Повість минулих літ”), написана на початку XII століття. Автором “Повісті” вважається монах Києво-Печерського монастиря Преподобний Нестор-літописець (близько 1050 – 1114 рр.). Також його перу належать житія святих…

Існують версії, що раніше на території України застосовували кілька видів писемності, деякі з них використовували грецьку абетку або латиницю. Сучасний алфавіт української мови здебільшого складається з аналогів грецьких літер і декількох слов’янських знаків, однак раніше, крім кирилиці, використовувалася так звана глаголиця.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника…


Від легенди до правди

Річниця Листопадового Чину

День проголошення  ЗУНР

Бо пора се великая єсть:

У завзятій важкій боротьбі ми поляжем,

щоб волю і славу і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Листопадовий чин – безсумнівно, один з найяскравіших епізодів історії Львова. Пропонуємо вам оглянути, як він відбувся та що йому передувало.

Сьогодні, коли Україна відстоює незалежність у повномасштабній війні з Російською Федерацією, обидві пам’ятні дати тісно переплітаються. Їх поєднують боротьба за державність проти московського режиму і тяглість військових традицій.

Щоб вшанувати сучасних захисників і захисниць України та воїнів УПА, Український інститут національної пам’яті розпочинає інформаційну кампанію під гаслом «Боролись! Боремось! Поборемо!».

Історія УПА ще чекає свого дослідника. Але це має бути обєктивна історія, позбавлена міфів і радянського негативізму. Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася. Українська повстанська армія (УПА) – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року вона діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 50-х років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Впродовж усього часу існування УПА головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба. Українська повстанська армія – це Армія, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Українці та Українська Повстанська Армія воювала за Україну ! На своїй, богом даній землі ! Тільки тепер, по-справжньому, починаємо розуміти ким були вояки УПА і чому їх так масово підтримувало населення України. Вони жили в страшні та безглузді часи. І ми не маємо жодного права їх засуджувати! Ніхто не може заперечувати їхнє право бути незалежними. Десятиліттями їх оббріхувала радянська пропаганда та агітація. І результати цієї брехні ми ще досі відчуваємо…Вони були українцями та мріяли про щастя жити в своїй незалежній державі. За щастя бути вільними та жити в своїй незалежній іноді треба заплатити власним життям… але краще загинути вільною людиною в боротьбі, ніж жити рабом. – Таким був зміст боротьби вояків УПА.

СЛАВА ГЕРОЯМ , ЯКІ ВИБОРОЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ !

    


На шляху до педагогічної професії

27 вересня – Всеукраїнський день дошкілля

5 жовтня – Всесвітній день учителів

2 жовтня – День працівника освіти

               День працівника освіти це свято, яке обєднує всіх – академіка і землероба, дідуся, вбіленого сивиною, і маленького дошколярика.  Адже в кожного в житті були вони – наставники – ті, хто покладав на вівтар нашого виховання, становлення, дорослішання, мужніння свою молодість і зрілість, думки, мрії, сподівання – своє життя. Особлива, надзвичайна ця професія – Педагог, Вихователь. Адже, з одного боку, потребує глибоких знань, широкої ерудиції, філософського, логічного мислення, розуміння життя, а з іншого – доброти, людяності, теплоти, вміння розуміти і прощати, співчувати й водночас вимагати, одне слово – Любити.

“Який  же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільше дісталось їм”

Іван Франко


2 жовтня

Міжнародний день соціального педагога

Сучасні проблеми вимагають сучасних рішень. Проблемні діти і підлітки завжди викликали з боку освітньої системи підвищену увагу і особливі підходи. Не рідко ця увага виявлялась своєчасним явищем і дозволяла домагатися позитивних результатів. Зняти з дитини клеймо важкого підлітка, це надзвичайно важка праця, що вимагає від педагога глибокого розуміння, любові і нескінченної турботи про внутрішній світ свого підопічного.

Міжнародний день соціального педагога став відзначатися зовсім недавно. На черговій XVII Міжнародної конференції соціальних педагогів, де серед учасників були представлені 44 країни і яка відбулася в Копенгагені в травні 2009-го року, було засновано це поважне професійне свято. Значення, яке несуть для суспільства соціальні педагоги, неможливо виміряти ніякими показниками. Багато успішних людей, які раніше вважалися важкими підлітками, що займають в суспільстві свої гідні місця, не рідко згадують своїх наставників теплими словами, відчуваючи до них почуття глибокої поваги.

Зараз професія соціального педагога затребувана і виділена в окрему категорію системи освіти. Соціальні педагоги входять в викладацькі склади більшості навчальних і виховних закладів. Їх робота часто нагадує роботу психолога, але це від частини відбувається тому, що вони тісно співпрацюють зі штатними фахівцями психологами, адже робота з важкими підлітками вимагає особливого, тонкого підходу. Внутрішній світ так званих важких дітей, як правило відчуває глибокі травми. Вони можуть бути пов’язані як з сімейними негараздами, так і з цілої масою інших факторів. Виявити проблему і виробити метод її подолання досить не просто, адже діти як правило замикаються в собі. Знайти ключик, який відкриє і звільнить молоду людину від цих, абсолютно зайвих проблем, і є те, заради чого вони обрали цей нелегкий шлях.


ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ БІБЛІОТЕК

30 вересня

Відзначається 30 вересня згідно з Указом Президента України від 14 травня 1998 № 471/98. Перші бібліотеки в Київській Русі почали відкриватися при церквах і монастирях після ухвалення в 988 році християнства. Найбільшою і найбагатшою у той час була бібліотека Софії Київської, заснована у 1037 році Ярославом Мудрим. У цілому в бібліотеці налічувалося до 900 томів рукописних книг – грандіозна для середньовіччя кількість. Книги, які виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема величезної бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі. Під час монголо-татарського нашестя книги загинули у війнах і пожежах. З тих часів збереглися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Рейнське євангеліє (яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла до Франції з Києва). На цій книзі приносили присягу французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр.., Мстиславове євангеліє XII ст.

У Західній Україні активний бібліотечний рух починається зі створення галицько-волинського князівства (приблизно з ХІІІ ст.). При дворі князя Володимира Васильковича – книжника і філософа – існувала величезна книжкова майстерня. З появою книгодрукування в середині XV ст. відбуваються значні зміни у всьому європейському книговиданні і, звичайно, у бібліотечній справі. Значний розвиток бібліотеки набули в XVI ст. Великі книгосховища з’явилися при школах в Острозі й у Львові. У XVII ст. організована бібліотека Київської академії. У XVIII ст. значні бібліотеки мали заможні благородні пологи, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Західній Україні, яка входила на той час до складу Австро-Угорщини, діяла мережа культурно-освітніх осередків «Просвіта». Це суспільство вже в 1914 мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні. У 1914-му власні читальні діяли в 75% українських населених пунктів Галичини, в 1939-му мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель.

У радянські часи бібліотечна справа стала частиною державної політики.

Сьогодні в Україні налічується близько 40 тисяч бібліотек. Серед ведучих – Національна бібліотека імені України В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна бібліотека України для дітей, Державна історична бібліотека України та інші.

Бібліотека – це той храм,

де завжди народжується і зберігається духовність.

Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя»,

«притулок мудрості», «аптека для душі».


Якщо медикам ми ввіряємо наше здоров’я,

то вихователям ввіряємо моральність і розум дітей наших,

ввіряємо їхню душу, а разом з тим і майбутнє нашої вітчизни.

Ушинський К.Д.


28 липня – День Української державності

28 липня Україна щорічно відзначає День Української Державності, встановлений Указом Президента України від 24 серпня 2021 року № 423 з метою утвердження понад тисячолітніх традицій українського державотворення, яке корінням сягає часів заснування міста Києва та розквітло за князювання Володимира Великого. День Української Державності запроваджений на утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення, а також для протидії російській дезінформації та історичним фейкам про буцімто єдність походження українського та російського народів.

1 червня – Міжнародний день захисту дітей

Історія виникнення Дня захисту дітей

         За однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення “дитячої” конференції в Женеві.

Офіційна версія виникнення Дня захисту дітей

            Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей 1 червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році. ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров’я і життя дитини – одним із пріоритетів у своїй діяльності. В Україні цей день відзначають із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини. З 27 вересня 1991 року для України набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов’язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля та відпочинок, сприяти наданню їй відповідних можливостей для цього. Цією конвенцією також чітко визначено, що дитина має право на захист від фізичного та психічного насильства. Проте, не завжди деклароване стає реальним.

             У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі, розміщені фігурки – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого загального дому.

              День захисту дітей – це не тільки веселе свято для самих дітей, це і нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, щоб усі діти росли щасливими, вчилися, займалися улюбленою справою і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.

   


Костянтина Малицька народилась 30 травня 1872 року в селі Кропивник Калуського повіту (тепер Івано-Франківська область), в сім’ї греко-католицького священика. Початкову школу закінчила в Станиславові (Івано-Франківськ), вчи-тельську семінарію — у Львові. Вчителювала в народних школах невеличких міст Галичини (зокрема в Галичі), на Буковині (Лужани) та у Львові в дівочій школі Українського Педагогічного Товариства. Брала активну участь у громадсько-політичному житті, засновувала хори, читальні «Просвіти». Була однією із засновниць «Жіночої громади Буковини». Тривалий час працювала у виділі цієї організації як секретар. Працювала в педагогічних товариствах «Рідна школа», «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю» У 1912 спільно з М. Білецькою дала почин для заснування фонду «На потреби України», що був матеріальною допомогою для УСС 1914 р. Як член крайового виконавчого комітету вчительства Галичини К. Малицька підтримала вимоги 116 українських студентів, що в 1907 році оголосили голодування, протестуючи проти заборони української мови. У 1914 інтернована російською окупа-ційною владою до Красноярська, де стала першою вчителькою української школи імені І. Котляревського. Після п’ятирічного перебування в Сибіру Костянтина Іванівна у 1920 р. повернулася до Львова, де знову почала працювати в школі імені Тараса Шевченка.

У радянський час, з 1939 року вона працювала старшим бібліографом Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, укладала універсальний покажчик дитячої літератури.

Померла Костянтина Малицька у Львові 17 березня 1947 року. Похована на Личаківському цвинтарі.

Твори

Костянтина Малицька відома як дитяча письменниця, автор поезій, оповідань і сценаріїв, зокрема «Малі герої», «Гарфа Леїлі»; автор багатьох січових пісень. Друкувала твори в журналах «Молода Україна», «Світ дитини», «Зоря», альманахах «Нова хата», «Учитель», «Жіноча доля», сати-ричному часописі «Комар» та інших виданнях. Була редак-тором дитячого журналу «Дзвінок» (Львів). Писала статті на педагогічні і громадські теми, робила переклади. Відома своїм переказом «Робінзона Крузо» Д. Дефо, перекладала також прозу Сельми Лаґерлеф («Керниця трьох мудреців з Востока»), окремі твори О. Пушкіна та М. Лермонтова.

У 2016 році вперше з 1932 року побачила світ книга для дітей Костянтини Малицької «Чистенький і Юрзи-Мурзи» видавництва «Розумна дитина».

Костянтина Малицька передала нам не тільки знання української літератури, але й любов до українського слова, гордість за його літературне багатство, пошану до нашої Батьківщини”. – Анна Франко-Ключко.


19 травня – всесвітній день вишиванки

      У культурі будь-якого народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. Вишиванка – яскравий приклад і підтвердження цьому. Історія вишиванки своїми витоками сягає в незапам’ятні часи. Ще за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.

      Знаменитий арабський мандрівник X ст. у своїх розповідях також згадує про русів, які носили вишитий одяг. У ході сучасних досліджень, наприклад, на Черкащині були знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датування знахідок VI ст., дослідження яких показали ідентичність елементів одягу і орнаменту вишивки українського народного костюма XVIII-XIX століть.

       День вишиванки – поки ще не офіційне і відносно нове народне свято, покликане сприянню єдності і культурного відродження всього багатонаціонального українського народу. Воно відзначається в третій четвер травня. В 2020 році День вишиванки припадає на 21 травня. Чому саме ця дата? З кількох причин. Головна – аби свято відбувалося в будень, як і зародилося в будень. Адже воно проводиться не заради параду чи вихідного, не свято заради свята, а акція, яка доводить, що вишиванка – органічна частина повсякденного життя українців, і її можна одягати на роботу, пари чи до школи.  Окрім того, на третій четвер травня вже не може припасти Великодній піст (час умиротворення і відмови від веселощів) і звісно, сам Великдень. Крім того, на цей день не випадають ніколи вихідні 1,2,8,9 травня, і вже встановлюється тепла весняна погода, коли вишиванку можна носити без верхнього одягу.


Вічне місто – місто Львів

1 травня – День міста Львова

   Про ЛЬВІВ – під якою він був владою

1256-1340 – Руське Королівство. Львів у складі Галицько-Волинського князівства

1340-1349 – Львів під владою боярської олігархії Дмитра Детька з Перемишля і Данила з Острова. Дмитро Дедько́ – галицький боярин, був фактичним правителем королівства

1353 – Львів під владою русько-литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича. Любарт-Дмитро Гедимінович – князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький

1372-1378 – Львів під владою намісника Володислава Опольського, фактично під протекторатом Угорщини. З 1372 р. Львовом управляв родич угорського короля, силезького князя Владислава Опольського, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші

1378-1387 – Львів під владою Угорщини

1387-1772 – Львів під владою Речі Посполитої

1772-1918 – Львів під владою Австрійської імперії

1914-1915 – Львів під владою царської Росії.

1918 – Львів під владою Західноукраїнської Народної Республіки.

1918-1939 – Львів під владою Польщі.

1939-1941 – Львів під владою СРСР

1941-1944 – Львів під владою нацистської Німеччини.

1944-1991 – Львів під владою СРСР.

Від 1991 – Львів у незалежній українській державі.

Василь Симоненко

УКРАЇНСЬКИЙ  ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами,  Їх  пагіння бринить у завихренні днів.

Цілий тиждень ходжу і живу між левами,  Недаремно і місто називається Львів.

Є міста ренегати, є просто байстрята,  Є леви, що мурликають, ніби коти,

Божевільно безглуздо облизують грати  Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу,  Бо мені трішечки повезло:

Я побачив у Львові Шашкевича очі,  Кривоносові плечі, Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,  Епіцентре моїх радощів і надій,

Вибухає душа, я тебе розумію,  Але, Львове, хоч трошки мене зрозумій,

Я до тебе прийшов із захопленням сина.  Від степів, де Славута легенду снує,

Щоби серце твоє одчайдушне левине  Краплю сили вдихнуло у серце моє.


8–9 Дні пам’яті та примирення,

присвячені пам’яті жертв Другої світової війни.

Відзначають за рішенням Генеральної Асамблеї ООН  (A/RES/59/26 від 22 листопада 2004 р.) щорічно

Друга світова війна – найбільший збройний конфлікт в історії людства. Бойовими діями були охоплені Європа і Східна Азія, Африка і Близький Схід, Атлантика і Тихий океан. Україна була одним із театрів, де відбувалися найзапекліші бойові дії Другої світової. Війна прийшла на територію України у перший свій день – 1 вересня 1939 року. До останнього дня війни, 2 вересня 1945 року, українці воювали на різних фронтах глобального конфлікту, часто – один проти одного. У 2014 році Україна приєдналася до європейської традиції вшанування 8 та 9 травня в контексті пам’яті й примирення. Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги став червоний мак.


НАЙСВЯТІША ЛЮБОВ – МАТЕРИНСЬКА

8 травня – День матері

15 травняМіжнародний день сімї

В цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі Святом. 

Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей

ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

         У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам’ять про свою матір. Анна написала листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. У 1910 році штат Вірджинія перший визнав День Матері офіційним святом, а 8 травня 1914 року визнав Конгрес США.  Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. З XVII по XIX ст. у Великій Британії відзначалася так звана Материнська неділя (англ. Mothering Sunday) — четверта неділя Великого посту присвячена вшануванню матерів у всій країні. У 85 країнах світу другу неділю травня оголошено святом Матері.

ДЕНЬ МАТЕРІ В УКРАЇНІ

          Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була Олена Кисілевська, редактор тижневика «Жіноча доля». Також, 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та інші організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко. У 1939 р. свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулося в Україну.  За часів незалежної України свято встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації „Жіноча громада“, Спілки жінок України, громадської організації „Союз українок“…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року № 489/99.

Мамо, вечір догоря, Вигляда тебе роса.

Тільки ж ти, немов зоря, Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза.

Сад вишневий на порі. Повернулись журавлі.

А мені, як до зорі, Долітати на крилі

Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла, Тиха стежка зацвіла

Вечоровою матіолою, Житом-долею світанковою.

Дивом-казкою, Юним соняхом, –

Сива ластівко, Сиве сонечко.

1978                               Борис Олійник


ХРИСТОС      ВОСКРЕС!

“Дзвони грають шовково, осяйно, бароково,

 дзвони грають, вся земля на привіт поспіша,

дзвони грають шовково, будять Сонячне Слово,

Дзвони грають, бо моя воскресає  Душа….

Богдан-Ігор Антонич

    Весна… Повітря пронизливо пахне надією…. Наближається велике Свято! З п’янкими запахами весни, зі святом Божого Воскресіння воскресають Любов, Віра, Надія! Вони оселяються в серці, витісняючи сум, відчай, розгубленість… І ми, у день Божого Воскресіння, ніби самі воскресаємо для кращого, для добра і вдячності, для надії, для любові і гармонії! Наші серця зворушуються і наповнюються світлою радістю та теплими почуттями!


Леонардо да Вінчі народився 14.04. 1452 року  в   невеликому    місті    Вінчі,    недалеко   від Флоренції. Дома, крім читання, письма і арифметики його навчили елементарної латині, музики і співу. Помітивши захоплення сина малюванням і ліпкою, батько Леонардо – П’єро да Вінчі віддає сина на навчання до знаменитого скульптора і живописця Андреа Верокіо. Майстерня Верокіо, де Леонардо створився, як художник і в значній мірі як учений, була в 70-х роках 15ст. головним художнім центром Флоренції. Тут виховували любов до природи, точного малюнку і точного моделювання. У 20 років Леонардо да Вінчі був проголошений Майстром.

З 1472-1482 р. він живе і працює у Флоренції, з 1482-1499 р. – і Мілані, потім знову у Флоренції (1499-1506) і в Мілані (1506-1513). В 1516 році після трьох років роботи в Римі, Леонардо да Вінчі переїжджає до Франції по запрошенню французького короля і там проводить свої останні роки.

Для Леонардо мистецтво завжди було наукою. Займатися мистецтвом означало для нього створювати наукові викладки, спостереження і досліди. Зв’язок живопису з оптикою і фізикою, з анатомією і математикою заставляла Леонардо ставати ученим. І часто учений віддаляв художника. Хоча в нього є картина відома всьому світові “Мона Ліза” – портрет молодої городянки.

Особливо високо цінив Леонардо математику. Він винайшов багато приладів призначених для розв’язування математичних задач (пропорційний циркуль, прилад для побудови параболи, параболічного дзеркала та ін.). “Механіка” – рай математичних наук говорив Леонардо, багато часу і енергії віддаючи її вивченню. Велике місце в працях Леонардо поєднував в гідравліці розробку теоретичних принципів з розв’язуванням конкретних прикладних задач. Він спроектував і частково здійснив побудову цілого ряду каналів (канал Піза-Флоренція, зрошувальні канали на річках По і Арно).

Леонардо да Вінчі вперше і багато займався питаннями польоту. Перші дослідження, малюнки і креслення, присвячені літальним апаратам, відносяться приблизно до 1487 року (перший Міланський період.  Він побудував модель планера і готував його випробування. Намагання зберегти людину в процесі цих випробувань, побудило йог до винайдення парашуту. Логічно до літальних апаратів Леонардо ішов від спостережень за тим, як літають птахи, метелики, літаючі миші, вважаючи, що крило для людини потрібно робити за типом крила літаючої миші.

В працях з оптики, більш ніж в іншій області, відбилось поєднання наукового генія Леонардо да Вінчі з даром великого художника.

Важко перерахувати всі інженерні проблеми, над якими працював допитливий розум Леонарда. Він винайшов багато видів станків для прядки, ткання та іншої мети. Леонардо да Вінчі займався також питаннями геології і памонтології, фізіології рослин і анатомії людини, філології і агрономії. Можна лише дивуватися і пишатися багатогранністю інтересів і допитливістю розуму цього мислителя. Але Леонардо да Вінчі, як учений був відкритий лише в кінці 17 ст. Це не дає нам можливості в достатній мірі визначити, яким був його вплив на сучасників і на вчених більш пізнього періоду. Леонардо робив свої записи дзеркальним письмом, багато слів він записував скорочено, з’єднував з іншими словами. Це дуже “затрудняло” розшифровку його рукописів. Їх почали розшифровувати і видавати в кінці 18 початку 20 ст.

Помер Леонардо да Вінчі в 1519 році в Франції. Любуючись сьогодні картинами Леонардо да Вінчі, розглядаючи його проекти різних споруд, людство вдячне цьому таланту із гігантів епохи Відродження.

На честь Леонардо да Вінчі було названо астероїд — 3000 Леонардо.

У 1485 році, після страшної епідемії чуми в Мілані, Леонардо запропонував владі проект ідеального міста з певними параметрами, плануванням і каналізаційною системою. Міланський герцог Лодовіко Сфорца відхилив проект. Пройшли століття, і влада Лондона визнали план Леонардо досконалою основою для подальшої забудови міста. У сучасній Норвегії знаходиться діючий міст, створений за проектом Леонардо да Вінчі. Випробування парашутів і дельтапланів, виконаних за ескізами майстра, підтвердили, що лише недосконалість матеріалів не дозволила йому піднятися в небо. У римському аеропорту, що носить ім’я Леонардо да Вінчі, встановлена велетенська, що йде в небо статуя вченого з моделлю вертольота в руках. «Не обертається той, хто спрямований до зірки», — писав Леонардо.

  

ДОЛЯ ЗЕМЛІ – ТВОЯ ДОЛЯ

1.04 Міжнародний день птахів

/У 1906 р. підписано Міжнародну конвенцію про охорону птахів/

16.04 День довкілля

18.04-22.04 – Дні заповідників і національних парків

22.04   Міжнародний день Матері-Землі

/проголошено Генеральною Асамблеєю ООН/

 Дружіть із природою, з чистою водою, цілющим повітрям, духмяними травами. Прийдіть до лісу, походіть тихенько, затамувавши подих… Прислухайтесь, і ви почуєте справжні лісові хорали! Жодна музика не може бути такою проникливою, як живе звучання природи! Приходьте до лісу, степу,річки, йдіть у поля і ставайте в їх нерозривне коло, підтримуйте його, і воно підтримає вас, як найближчий друг у бурхливому вирі життя.  “Люби природу не як символ душі своєї, люби природу не для себе, люби для неї. Вона – не тільки тема вірша або картини,- в ній є висоти незміримі й святі глибини. У неї є душа могуча, порив є в неї, що більший над усі пориви душі твоєї. Вона – це мати. Будь же сином, а не естетом, і станеш ти не папіряним – живим поетом.” –  Максим Рильський 


Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Тарас Григорович Шевченко видатний український поет, художник, прозаїк, перекладач, мислитель, громадсько-політичний діяч, педагог. Його поезію перекладено більш ніж ста мовами світу. На території від Бразилії до Китаю встановлено 1384 пам’ятники Кобзареві. Більшість з них – 1256 – розташовані на території України, майже півтори сотні розмістились у 35 країнах світу. Нині в Україні 164 населені пункти названі на честь Тараса Шевченка. Один із 300 кратерів Меркурія отримав ім’я Тараса Григоровича. Діаметр кратера Т. Г. Шевченко – 137 кілометрів

“… ми щиро захоплюємось високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба  було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників”

                                                  ІВАН ДЗЮБА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглуглих, стільки сліпих…Вивчаймо його Заповіт!  Заповіт того, хто карався, мучився але не каявся. Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб обновилась юність нації! Щоб глибоко запала в наші очищені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

Ці слова Дмитро Донцов виголосив на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року


День  пам’яті Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інституцькій вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Всього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею». О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції гідності.

21 лютого (5 березня) 1827 р. — 29 жовтня (10 листопада) 1893 р.

український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч.

Народився  Леонід Глібов у селі Веселий Поділ Хорольського повіту. Його батько, Іван Назарович Глібов, був управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянка.  Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов на роботу його батько, забравши з собою сім’ю. Початкову освіту здобув удома за допомогою матері, а 1840 року вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847).  До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті “Черниговские губернские ведомости”.  Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному острові на  Поділлі, а з  1858 — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім’ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861-го письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети “Черниговский листок” На сторінках цього тижневика часто з’являлися соціально гострі матеріали, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів. За зв’язки з членом підпільної організації “Земля і воля” І. Андрущенком у 1863 Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено за ним поліцейський нагляд.

Два роки поет живе у Ніжині а 1865-го повертається до Чернігова та деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867 він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїхбайок, видає книги-«метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.

Помер 10 листопада 1893 року в Чернігові, де його й поховали на території монастиря Святої Трійці.


Звідти, з Крут, наші героїчні діти

дивляться в глибину нашої совісті.

В’ячеслав Чорновіл

 

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км. на північний схід від Києва, 18 км. на схід від Ніжина. Цей бій тривав 5 год. між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 400 вояків. У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова прийшлося не залізничним шляхом, як задумувалося, а на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. 2006 р. на місці бою встановлено пам’ятник.

“…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…” . – Володимир Винниченко

Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.  Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним. Поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам’яті тридцяти».


ДЕНЬ   КОЛИ

ВІДКРИВАЄТЬСЯ   НЕБО

Виявляється, п’ять разів на рік відкривається небо,

тільки кожного разу – це як уперше!

І ми віримо у диво і стаємо ближчими до Бога.

Наближається велике свято. Свято, яке дає шанс хоча б раз на рік подивитися на цей світ іншими очима. Крізь сірі хмари, зруйноване місто брак тепла та добра подивитися на небо, побачити зорю, що засвітилася понад 2000 років тому у Вифлеємі, яка сяє над карпатськими горами, над вежею Корнякта, над Високим Замком, крізь буденність і страх.

«Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі»,- написав Богдан-Ігор Антонич, наблизивши народження дитини десь на самій зорі історії людства до нас. Бо Різдво – народження Бога для кожного. Це свято душі, яке дозволяє вискочити з колеса невідкладних справ, зупинитися вдома і, не поспішаючи, розповісти дітям про народження Бога. І якщо розповідь ця вийде довгою і неспішною – на краще.

Саме на Різдво ми можемо пробачити те, чого не можна пробачити, відчути велику таємницю життя і зрозуміти, що життя насправді – прекрасна дорога, засипана білим та пухнастим снігом. Чистим та блискучим навіть тоді, коли за вікном іде сірий дощ.

Ходить сонце у кресані,

Спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

Снігом стелиться життя.

Катерина Сліпченко


ВАСИЛЬ СЛІПАК

Позивний «Міф»

(20 .12.1974 29.06. 2016)

Всесвітньо відомий український оперний співак,

соліст Паризької національної опери,

волонтер, учасник Революції Гідності та бойових дій на Сході України.

Загинув у бою від кулі снайпера.

Герой України.

Кавалер ордена «За мужність» І ст.,  кавалер ордена «Золота Зірка».

20 грудня виповнюється 45 років від дня народження великого артиста та великого співака, а ще й великого патріота Василя Сліпака.

“Схилимо голови, громадяни. Великий українець загинув сьогодні, захищаючи Батьківщину та кожного з нас…”, – написав у Facebook журналіст Юрій Бутусов в день смерті артиста.

Василь Сліпак народився у Львівській області. Вихованець Львівської хорової капели “Дударик”. Закінчив Львівську консерваторію (зараз – Музична академія ім. М. Лисенка) у 1997 р. У 1994 р. Василь виграв конкурс у французькому місті Клермон. Після цього він два роки їздив до Франції, співав там, аж поки в 1996 р. йому не запропонували залишитися там назавжди. Після завершення навчання у Львові його запросили до Паризької опери. Він зробив серйозну сольну кар’єру в Європі. Також проходив до фіналу конкурсів у Будапешті, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку та Парижі. За виконання арії “Тореадор” Василь здобув приз “Найкращій чоловічий виступ” на міжнародному фестивалі оперних співаків в Армелі та бурхливу овацію глядачів.

19 років Василь Сліпак прожив у Франції, співав у паризькій Ґранд-опера. Але з початком революції в Україні кинув європейську кар’єру та повернувся на Батьківщину. Брав участь у Майдані. Потім подався у волонтери. “Все почалося з волонтерства. ДУК ПС були першими нашими хрещениками, ми їх так називаємо. Ми їм допомагали всією нашою волонтерською організацією Fraternité Ukrainienne (“Українське братство)”. “Перші, кому ми допомогли, – це був 7-й батальйон ДУК ПС. Я знав цих людей, і так сталося, що я тут, але це міг бути й інший якийсь батальйон. Ось так волонтерство природно переросло в активну участь”, – розповідав він українським ЗМІ. Згодом Сліпак пішов воювати в той же 7-й окремий батальйон ДУК. Обрав собі позивний “Міф” – це скорочено від Мефістофель, що з опери “Фауст”. Річ у тім, що Василь часто виконував свою улюблену арію Мефістофеля. Часом співав товаришам на фронті. Українських пісень.

Після завершення бойових дій, як зізнавався сам Василь, він хотів би повернутися працювати до Франції. Але не судилося. 29 червня 2016 року, виконуючи бойове завдання він загинув у бою близько 6:00 від ворожої кулі калібру 12,7 міліметрів, яку випустив російський снайпер з великокаліберної гвинтівки. Ціною власного життя він врятував побратимів, які відбили атаку російських бойовиків на селище міського типу Луганське Бахмутського району Донецької області з боку міста Дебальцеве та перейшли у контрнаступ, посунувши противника з двох укріплених позицій на висотах поблизу села Логвинове Бахмутського району. Йому було лише 42 роки. 1 липня 2016 року Василь Слапак був похований на полі Почесних поховань №76 Личаківського кладовища міста Львова.

Указом Президента України №42/2017 від 20.02.2017 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові учаснику антитерористичної операції Сліпаку Василю Ярославовичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Також посмертно він нагороджений орденом орденом «За мужність” .  14 жовтня 2016 року в місті Львів на будівлі спеціалізованої середньої загальноосвітньої школи №46 імені В’ячеслава Чорновола (вулиця Наукова, 90), де навчався Василь Сліпак, йому відкрито меморіальну дошку.

Ми — нація дуже миролюбна. Не провокуємо агресії, ні до кого ніколи не пхалися.

Але ті, хто приходить до нас воювати і вбивати, отримають адекватну відповідь.

Бо ми вміємо захищатися. Маємо генетичне відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Василь Сліпак   2016 рік


Геноцид української душі

27 листопада День пам’яті жертв Голодоморів в Україні

Шість фактів, які мають знати українці про Голодомор 1932-1933 років. Чому Голодомор це штучний голод. Часові рамки найстрашнішого моріння голодом українців. Доведена кількість загиблих. Які землі постраждали найбільше.

  1. Саме слово «Голодомор» вперше з’явилося в друкованих працях українських емігрантів у Канаді та США в 1978 році. У СРСР історикам дозволяли лише говорити про “труднощі з продовольством”.
  2. Коли дослідники говорять про Голодомор 1932-33 років, то, як правило, мають на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 року. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини…
  3. Найбільше українців загинули у сучасних Харківській, Київській, Полтавській, Сумській, Черкаській, Дніпропетровській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Одеській областях та в Молдові, яка тоді була складом УРСР.
  4. Близько 81% загиблих від голоду в Україні були етнічними українцями, 4,5% – росіянами, 1,4% – євреями та 1,1% – поляками. Серед жертв було також багато білорусів, болгар та угорців.
  5. За підрахунками Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, прямі жертви Голодомору – це 3,2 мільйони людей…
  6. Під час Голодомору в Україні в 1932-1933 роках СРСР експортував за кордон мільйони тон зерна та значні обсяги інших харчів, чому є маса підтверджень в офіційній біржовій статистиці.

Комуністичний режим робив все, щоб голоси правди про Голодомор-геноцид 1932-1933 років змовкли. Втім голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спочатку вони зазвучали в західному світі, завдяки сподвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків та журналістів, а після здобуття Незалежності, і в Україні. Нині голоси свідків збереглися на папері, в аудіо та відео форматах.


Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами.  А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді,  коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного. – Володимир Івасюк

9 листопада в Україні щороку відзначається Свято української писемності та мови. За православним календарем – це день ушанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Вважається, що Нестор-літописець став прабатьком української писемної мови. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Свято було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97. Традиційно цього дня всіх українців запрошують написати Всеукраїнський диктант національної єдності і перевірити свої знання. У 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова належить до найпоширеніших мов світу.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Про це свідчать і архаїзми, і деякі фонетичні та морфологічні ознаки, які зберегла наша мова протягом століть. Щодо початку писемності в українських землях тривають наукові дискусії. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби. Кілька століть нас привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, що сягає глибокої давнини і налічує багато тисячоліть.

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за іменем монаха-переписувача Лаврентія. Зокрема до цього списку входить “Повість врем’яних літ” (або “Повість минулих літ”), написана на початку XII століття. Автором “Повісті” вважається монах Києво-Печерського монастиря Преподобний Нестор-літописець (близько 1050 – 1114 рр.). Також його перу належать житія святих…

Існують версії, що раніше на території України застосовували кілька видів писемності, деякі з них використовували грецьку абетку або латиницю. Сучасний алфавіт української мови здебільшого складається з аналогів грецьких літер і декількох слов’янських знаків, однак раніше, крім кирилиці, використовувалася так звана глаголиця.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника…


Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811р. в с. Підліссі, Золочівського повіту в Галичині, в сім’ї священика.  Учився спочатку в гімназії у м. Бережанах, а з 1829р. — у Львівській семінарії. В час перебування в семінарії Шашкевич розпочав свою творчу діяльність; тоді ж він організував літературний гурток молоді. Перші твори Шашкевича з’явилися в збірнику «Русалка Дністровая» (1837).

Перу М. Шашкевича, крім ряду поезій, належить кілька прозаїчних творів. Найвизначніший з них — казка «Олена», високо оцінена Іваном Франком. Шашкевич був одним з поетів «Руської трійці», організатором цього гуртка і невтомним культурним діячем. Крім поезій і прозових творів, йому належать переклади на українську мову сербських народних пісень, віршів чеських і польських поетів.

Помер Маркіян Шашкевич у злиднях від туберкульозу і його поховано в Новосілках. Слава його як Будителя (пророка) краєвої галицької і національної русько-української свідомості й зачинателя нової української літератури в Галичині почала зростати посмертно. У 1893 р. тлінні останки його за масової участі населення Галичини перенесено до Львова на Личаківський цвинтар (поле № 3). Тим самим започатковано краєвий пантеон поховань найвизначніших західноукраїнських (галицьких) діячів. У червні 1906 року на могилі відкрито пам’ятник роботи мюнхенського скульптора Рудольфа Тіле. 1911  року, у століття народження письменника, відбулося величаве шашкевичівське свято з поставленням йому на Білій Горі хреста-пам’ятника. Художник Іван Труш саме тоді написав відомий портрет Будителя. Сьогодні місце знаходження портрета невідоме… Цей портрет Шашкевича уважають за найбільш автентичний, а тому він належить — як і збережені екземпляри першого видання «Русалки Дністрової», як «Корона Руська-Данила Галицького» (місце знаходження якої також невідоме), два «руські» браслети (ці знаходяться в Угорському національному музеї) і прапори галицьких полків «Руської Ради» з 1848 р. — до найбільш дорогоцінних регалій Галичини.


Від легенди до правди

Річниця Листопадового Чину

День проголошення  ЗУНР

Бо пора се великая єсть:

У завзятій важкій боротьбі ми поляжем,

щоб волю і славу і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Листопадовий чин – безсумнівно, один з найяскравіших епізодів історії Львова. Пропонуємо вам оглянути, як він відбувся та що йому передувало.


Українська Повстанська Армія

історія нескорених

Історія УПА ще чекає свого дослідника.

Але це має бути обєктивна історія,

позбавлена міфів і радянського негативізму.

Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася.

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року вона діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 50-х років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Впродовж усього часу існування УПА головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба. Українська повстанська армія – це Армія, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Українці та Українська Повстанська Армія воювала за Україну ! На своїй, богом даній землі ! Тільки тепер, по-справжньому, починаємо розуміти ким були вояки УПА і чому їх так масово підтримувало населення України. Вони жили в страшні та безглузді часи. І ми не маємо жодного права їх засуджувати! Ніхто не може заперечувати їхнє право бути незалежними. Десятиліттями їх оббріхувала радянська пропаганда та агітація. І результати цієї брехні ми ще досі відчуваємо…Вони були українцями та мріяли про щастя жити в своїй незалежній державі. За щастя бути вільними та жити в своїй незалежній іноді треба заплатити власним життям… але краще загинути вільною людиною в боротьбі, ніж жити рабом. – Таким був зміст боротьби вояків УПА.

СЛАВА ГЕРОЯМ , ЯКІ ВИБОРОЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ !


When we talk about John Paul II, we immediately remember the pontiff’s visit to Ukraine. This happened 4 years before the departure of the Pope to the eternal world on April 2, 2005. But despite his age and physical condition, John Paul II visited Ukraine and filled the hearts of Ukrainians with faith and freedom. He said to them – “Do not be afraid.”

For 27 years, this Man of high spirituality and culture broke stereotypes, united people around the world, regardless of their nationality, religion, social status.

The President of the Vatican, Pope John Paul II, paid a state visit to Ukraine on June 23-27, 2001, at the invitation of the Ukrainian government and Catholic hierarchs. Pope John Paul II’s visit to Ukraine was his 94th international visit, aimed at supporting Catholics in their faith and helping to establish friendly relations between denominations in Ukraine. According to the program of the visit, he visited Kyiv and Lviv. The Pope was received by the President of Ukraine Leonid Kuchma, who also took part in the meetings and farewell ceremonies of the Pontiff, in the liturgies in Kyiv and Lviv. The Pope met with representatives of political, business and cultural circles of Ukraine, as well as with participants of the meeting of the All-Ukrainian Council of Churches (except for the UOC-MP). The Pope laid flowers at the Tomb of the Unknown Soldier on the Hill of Glory in Kyiv, at the Memorials to the Victims in Bykovna, in Babyn Yar. John Paul II served in Kyiv (at the Chaika sports complex) and Lviv (at the racetrack) 4 services (2 in the Latin and 2 in the Byzantine rite), gathered more than 1.6 million pilgrims for their masses. During the visit he delivered 11 sermons and speeches. His speeches were characterized by exceptional balance and friendliness. The pontiff praised Ukraine’s contribution to peace and stability in Europe and the region. The visit took place in the complete absence of inter-confessional confrontation. During the Pope’s stay in Kyiv, more than 200,000 pilgrims took part in various events, more than 2 million pilgrims in Lviv, and the Pontiff was welcomed along all routes. Pope John Paul II delivered sermons in Ukrainian. At the end of the visit from the plane, the Pope sent a telegram,



      

Borys Voznytsky was born on April 16, 1926 in the village of Ulbarov (now Nagirne), Dubna district, Rivne region. He studied at the Lviv School of Applied Arts named after Trush (1950-1955) and at the Institute of Painting, Sculpture and Architecture, Faculty of History and Theory of Art (Leningrad, 1956-1962). From 1960 until his death he worked as the director of the Lviv Art Gallery, which became the largest museum complex in Ukraine. On his initiative, the ancient castles of Galicia Olesky, Zolochivsky, Pidhoretsky and Svirsky became part of the Lviv Art Gallery. Thanks to Voznitsky’s contemporaries, the name of the sculptor Johann Pinzel became known .

Borys Voznytsky founded a number of museums: the Museum of the First Printer Ivan Fedorov , the Museum-Estate of Shashkevych , the Museum of the Mermaid of the Dniester, the Museum of Ancient Monuments of Lviv . He was engaged in the restoration of the defensive tower in Pyatnychany, the preservation of the Bernardine Church in Lviv, the restoration of the Boim Chapel.

Awards and titles of Borys Hryhorovych Voznytsky



14 листопада світ святкує Міжнародний день логопеда — професійне свято представників однієї з найбільш важливих соціальних професій.

За даними Національної радіокомпанії України в 2011 році професія логопеда увійшла в тридцятку найбільш потрібних спеціальностей світу. Помилково вважати, що вчитель-логопед працює над виправленням тільки неправильної вимови звуків. Корекція звуковимови — це тільки верхівка айсберга. Логопед працює з усіма порушеннями мовлення: загальним недорозвиненням мовлення; її відсутністю, порушеннями голосу, темпу і тембру мови, мовними відхиленнями внаслідок патології центральної нервової системи.

Ці фахівці працюють в школах, в поліклініках, відкривають свої власні кабінети, але об’єднує їх одна спільна риса — усі без винятку логопеди прагнуть допомогти своїм пацієнтам. Адже як би там не було, їх робота схожа роботі фізіотерапевтів — коректуючи мова, вони повертають дитині розкіш людського спілкування, дають йому можливість активно жити в суспільстві, успішно вчитися в школі і нормально розвиватися у доросле життя.


Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами.  А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді,  коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного. – Володимир Івасюк

9 листопада в Україні щороку відзначається Свято української писемності та мови. За православним календарем – це день ушанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Вважається, що Нестор-літописець став прабатьком української писемної мови. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Свято було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97. Традиційно цього дня всіх українців запрошують написати Всеукраїнський диктант національної єдності і перевірити свої знання. У 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова належить до найпоширеніших мов світу.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Про це свідчать і архаїзми, і деякі фонетичні та морфологічні ознаки, які зберегла наша мова протягом століть. Щодо початку писемності в українських землях тривають наукові дискусії. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби. Кілька століть нас привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, що сягає глибокої давнини і налічує багато тисячоліть.

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за іменем монаха-переписувача Лаврентія. Зокрема до цього списку входить “Повість врем’яних літ” (або “Повість минулих літ”), написана на початку XII століття. Автором “Повісті” вважається монах Києво-Печерського монастиря Преподобний Нестор-літописець (близько 1050 – 1114 рр.). Також його перу належать житія святих…

Існують версії, що раніше на території України застосовували кілька видів писемності, деякі з них використовували грецьку абетку або латиницю. Сучасний алфавіт української мови здебільшого складається з аналогів грецьких літер і декількох слов’янських знаків, однак раніше, крім кирилиці, використовувалася так звана глаголиця.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника…


Від легенди до правди

Річниця Листопадового Чину

День проголошення  ЗУНР

Бо пора се великая єсть:

У завзятій важкій боротьбі ми поляжем,

щоб волю і славу і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Листопадовий чин – безсумнівно, один з найяскравіших епізодів історії Львова. Пропонуємо вам оглянути, як він відбувся та що йому передувало.


Українська Повстанська Армія

історія нескорених

Історія УПА ще чекає свого дослідника.

Але це має бути обєктивна історія,

позбавлена міфів і радянського негативізму.

Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася.

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року вона діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 50-х років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Впродовж усього часу існування УПА головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба. Українська повстанська армія – це Армія, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Українці та Українська Повстанська Армія воювала за Україну ! На своїй, богом даній землі ! Тільки тепер, по-справжньому, починаємо розуміти ким були вояки УПА і чому їх так масово підтримувало населення України. Вони жили в страшні та безглузді часи. І ми не маємо жодного права їх засуджувати! Ніхто не може заперечувати їхнє право бути незалежними. Десятиліттями їх оббріхувала радянська пропаганда та агітація. І результати цієї брехні ми ще досі відчуваємо…Вони були українцями та мріяли про щастя жити в своїй незалежній державі. За щастя бути вільними та жити в своїй незалежній іноді треба заплатити власним життям… але краще загинути вільною людиною в боротьбі, ніж жити рабом. – Таким був зміст боротьби вояків УПА.

СЛАВА ГЕРОЯМ , ЯКІ ВИБОРОЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ !


14 жовтня

День захисника України

Назва цього популярного в народі свята говорить сама за себе. Захист своєї Вітчизни від зазіхань з боку тих, хто час від часу намагається загрожувати державним засадам будь-якої країни – свята справа. Вона вимагає від людей сміливості, честі та відваги, дуже часто величезної самопожертви і колосальної самовіддачі. Як свято, цей День прийшов на зміну не менш популярного колись всенародного Дня Червоної Армії. Радянська держава не «балувала» свій народ великою кількістю всіляких свят і пам’ятних дат. За великим рахунком керівництво намагалося обмежитися тільки специфічними святами, які ретельно намагалися пофарбувати в строгі політичні відтінки правлячої партії. Так було і з Днем Червоної Армії.

Починаючи з 23-го лютого 1923-го за наказом чинної Реввійськради юної радянської держави щорічно стало проводитися свято Дня Червоної Армії. Після Другої Світової війни, в 1946-му році свято набуло нову назву – «День Радянської Армії і Військово-Морського Флоту». Це був один з найулюбленіших і шанованих у народі свят. Народна самосвідомість завжди прагнула до підтримки добрих ініціатив, та вшанування захисників Вітчизни для народу стало однією з гарних славних традицій. Навіть нові реалії і розпад Могутньої Радянської держави не перекреслили цих традицій.

В наші дні День захисника Вітчизни зберігся в Росії, Киргизії і Придністров’ї, в Україні та Білорусії. В Україні День захисників Вітчизни закріплений на підставі Указу Президента незалежної України № 202/99 від 23-го лютого 1999-го року в переліку пам’ятних дат і професійних свят. Однак останні події початку 2014-го року і неоголошена війна Росії проти України змусили переглянути багато поглядів українського суспільства. Відповідно до Указу Президента України № 806/2014 від 14-го жовтня 2014-го року в Україні, з метою вшанування мужності і героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій та перемог українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві і на підтримку ініціативи громадськості, встановлено нове свято – «День захисника України», яке тепер відзначається щорічно 14-го жовтня, в день одного з великих православних свят запорізьких козаків – «Козацька Покрова» («Покров Пресвятої Богородиці»). Цим же Указом визнається таким, що втратив чинність попередній Указ Президента України від 23-го лютого 1999-го №202. З 5-го березня 2015-го року День захисника України став неробочим днем. За відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю України №2187 в цілому проголосували 244 народних депутата Верховної Ради України.

У цей День ми приєднуємося до привітань на адресу всіх захисників нашої Вітчизни!

Бажаємо їм благополуччя і сил, здоров’я і щастя!

Мирного неба і смачного хліба!

Зі святом Вас дорогі наші захисники!

День українського козацтва

Зародження і формування української народності відбулося в XII-XV ст. на основі південно-західної частини східнослов’янського населення, яке входило раніше до складу Київської Русі (IX-XII ст.). На основі давньоруської народності сформувалися три східнослов’янські народи – український, російський і білоруський. Починаючи з XIII століття українці зазнали угорського, литовського, польського та молдавського завоювань. З кінця XV століття почалися набіги з татарських ханів, що затвердилися в Північному Причорномор’ї, які супроводжувалися масовим полоном і викраденням українців. У XVI-XVII ст. в ході боротьби з іноземними завойовниками українська народність істотно консолідувалася. Найважливішу роль зіграло при цьому виникнення особливих військових формувань – козацтва (XV століття), яке створило державу (XVI століття) зі своєрідним республіканським ладом – Запорізьку Січ, яка стала політичним оплотом українців. З початку відродження козацтва на Україні президентом України були підписані укази: «Про координаційну раду Українського козацтва», «Про національну програму розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки.» І, звичайно ж, «Про день Українського козацтва». Важко переоцінити роль козацтва в історії українського народу.


На шляху до педагогічної професії

27 вересня – Всеукраїнський день дошкілля

5 жовтня – Всесвітній день учителів

4 жовтня – День працівника освіти

               День працівника освіти це свято, яке обєднує всіх – академіка і землероба, дідуся, вбіленого сивиною, і маленького дошколярика.  Адже в кожного в житті були вони – наставники – ті, хто покладав на вівтар нашого виховання, становлення, дорослішання, мужніння свою молодість і зрілість, думки, мрії, сподівання – своє життя. Особлива, надзвичайна ця професія – Педагог, Вихователь. Адже, з одного боку, потребує глибоких знань, широкої ерудиції, філософського, логічного мислення, розуміння життя, а з іншого – доброти, людяності, теплоти, вміння розуміти і прощати, співчувати й водночас вимагати, одне слово – Любити.

“Який  же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільше дісталось їм”

Іван Франко


2 жовтня

Міжнародний день соціального педагога

Сучасні проблеми вимагають сучасних рішень. Проблемні діти і підлітки завжди викликали з боку освітньої системи підвищену увагу і особливі підходи. Не рідко ця увага виявлялась своєчасним явищем і дозволяла домагатися позитивних результатів. Зняти з дитини клеймо важкого підлітка, це надзвичайно важка праця, що вимагає від педагога глибокого розуміння, любові і нескінченної турботи про внутрішній світ свого підопічного.

Міжнародний день соціального педагога став відзначатися зовсім недавно. На черговій XVII Міжнародної конференції соціальних педагогів, де серед учасників були представлені 44 країни і яка відбулася в Копенгагені в травні 2009-го року, було засновано це поважне професійне свято. Значення, яке несуть для суспільства соціальні педагоги, неможливо виміряти ніякими показниками. Багато успішних людей, які раніше вважалися важкими підлітками, що займають в суспільстві свої гідні місця, не рідко згадують своїх наставників теплими словами, відчуваючи до них почуття глибокої поваги.

Зараз професія соціального педагога затребувана і виділена в окрему категорію системи освіти. Соціальні педагоги входять в викладацькі склади більшості навчальних і виховних закладів. Їх робота часто нагадує роботу психолога, але це від частини відбувається тому, що вони тісно співпрацюють зі штатними фахівцями психологами, адже робота з важкими підлітками вимагає особливого, тонкого підходу. Внутрішній світ так званих важких дітей, як правило відчуває глибокі травми. Вони можуть бути пов’язані як з сімейними негараздами, так і з цілої масою інших факторів. Виявити проблему і виробити метод її подолання досить не просто, адже діти як правило замикаються в собі. Знайти ключик, який відкриє і звільнить молоду людину від цих, абсолютно зайвих проблем, і є те, заради чого вони обрали цей нелегкий шлях.


ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ДЕНЬ БІБЛІОТЕК

Відзначається 30 вересня згідно з Указом Президента України від 14 травня 1998 № 471/98. Перші бібліотеки в Київській Русі почали відкриватися при церквах і монастирях після ухвалення в 988 році християнства. Найбільшою і найбагатшою у той час була бібліотека Софії Київської, заснована у 1037 році Ярославом Мудрим. У цілому в бібліотеці налічувалося до 900 томів рукописних книг – грандіозна для середньовіччя кількість. Книги, які виходили з майстерень Софійського собору, стали основою інших бібліотек, зокрема величезної бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі. Під час монголо-татарського нашестя книги загинули у війнах і пожежах. З тих часів збереглися лічені екземпляри бібліотеки Софії. Найвідоміші: Рейнське євангеліє (яке донька Ярослава Мудрого Анна вивезла до Франції з Києва). На цій книзі приносили присягу французькі королі, а нині дають клятву президенти Франції, Остромирове євангеліє (1056-1057), два Ізборники 1073 та 1076 рр.., Мстиславове євангеліє XII ст.

У Західній Україні активний бібліотечний рух починається зі створення галицько-волинського князівства (приблизно з ХІІІ ст.). При дворі князя Володимира Васильковича – книжника і філософа – існувала величезна книжкова майстерня. З появою книгодрукування в середині XV ст. відбуваються значні зміни у всьому європейському книговиданні і, звичайно, у бібліотечній справі. Значний розвиток бібліотеки набули в XVI ст. Великі книгосховища з’явилися при школах в Острозі й у Львові. У XVII ст. організована бібліотека Київської академії. У XVIII ст. значні бібліотеки мали заможні благородні пологи, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Західній Україні, яка входила на той час до складу Австро-Угорщини, діяла мережа культурно-освітніх осередків «Просвіта». Це суспільство вже в 1914 мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні. У 1914-му власні читальні діяли в 75% українських населених пунктів Галичини, в 1939-му мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель.

У радянські часи бібліотечна справа стала частиною державної політики.

Сьогодні в Україні налічується близько 40 тисяч бібліотек. Серед ведучих – Національна бібліотека імені України В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна бібліотека України для дітей, Державна історична бібліотека України та інші.

Бібліотека – це той храм,

де завжди народжується і зберігається духовність.

Пам’ятаймо, що у давнину бібліотеку називали «дім життя»,

«притулок мудрості», «аптека для душі».


“Червона рута”

символ сучасної української музики.

 «Червону руту не шукай вечорами…» – так співав Володимир Івасюк.

Півстоліття вже промайнуло з того дня, як світ вперше почув цю композицію,

яка закарбувалась в пам`яті назавжди.

           “Червона рута” — українська пісня, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі. Автор — Володимир Івасюк — написав її в 1970 році під час навчання в Чернівецькому медичному інституті.

За одними даними, у дитинстві юнак натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірник коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком, в якому були рядки:

Ой ходила, говорила гільтайова мати,

Назбирала троєзілля мене чарувати,

Назбирала троєзілля червону рутоньку,

Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

           За іншими даними, 1969 року В. Івасюк відвідав Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка (с. Велеснів), де натрапив на фольклорні матеріали Володимира Гнатюка, які використав для написання пісні «Червона рута». Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного та чистого кохання.

       У вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем’єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Левка Дутковського (солісти Назарій Яремчук і Василь Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). Пісню повторили через тиждень у програмі «Студентський меридіан», але вже у візуальному супроводі, який зняли в серпні в Косові. У травні 1971 року журнал «Україна» опублікував вірш та ноти пісні, а також невелику розповідь про ансамбль «Смерічка». Пісня дала назву першому українському музичному фільму «Червона рута», зйомки якого розпочалися на початку серпня в Яремчі. У ньому її виконував Василь Зінкевич. У 1971 році «Червона рута» увійшла до двадцятки переможниць першої радянської «Пісні року», яких визначали за листами слухачів та глядачів. На сцені «Останкіно» її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і Володимир Івасюк.  Невдовзі після цього “Червона рута” потрапила на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.


Молодь, освіта. суспільство

Постав над собою сто вчителів –

вони виявляться безсилими,

якщо ти не можеш сам примусити себе

і сам вимагати від себе.

В.Сухомлинський


   28 червня в Україні відзначається державне свято – День Конституції України. Цього дня у 1996 році на ранковому засіданні Верховна Рада України прийняла новий Основний закон країни – першу Конституцію незалежної української держави.

    Коротко з історії. Спроби прийняти Конституцію в Україні робилися з перших років проголошення незалежності. У 1992-1993 роках під керівництвом Президента Леоніда Кравчука був напрацьований перший проект Основного Закону, проте він так і не був прийнятий. 8 червня 1995 року між гілками влади був підписаний Конституційний договір, на підставі якого мала бути розроблена Конституція. У 1996 році була створена спеціальна парламентська комісія під керівництвом депутата Михайла Сироти. 27 червня почався розгляд запропонованого документа у Верховній Раді. Депутати працювали над проектом, залишаючись у сесійному залі всю ніч із 27 на 28 червня. Парламентарії врахували зауваження Президента України, а також підтримали всі спірні статті проекту – про державні символи в України, про державну українську мову, про право приватної власності в Україні, після чого Основний Закон був остаточно затверджений.

     Вважається, що прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність і стало найважливішим кроком у забезпеченні прав та свобод людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені. Відповідно до Конституції, день прийняття Основного Закону – 28 червня – є державним святом – Днем Конституції України.

1 червня – Міжнародний день захисту дітей

Історія виникнення Дня захисту дітей

         За однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення “дитячої” конференції в Женеві.

Офіційна версія виникнення Дня захисту дітей

            Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей 1 червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році. ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров’я і життя дитини – одним із пріоритетів у своїй діяльності. В Україні цей день відзначають із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини. З 27 вересня 1991 року для України набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов’язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля та відпочинок, сприяти наданню їй відповідних можливостей для цього. Цією конвенцією також чітко визначено, що дитина має право на захист від фізичного та психічного насильства. Проте, не завжди деклароване стає реальним.

             У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі, розміщені фігурки – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого загального дому.

              День захисту дітей – це не тільки веселе свято для самих дітей, це і нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, щоб усі діти росли щасливими, вчилися, займалися улюбленою справою і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.

   


ДОЛЯ ЗЕМЛІ – ТВОЯ ДОЛЯ

1.04 Міжнародний день птахів

/У 1906 р. підписано Міжнародну конвенцію про охорону птахів/

16.04 День довкілля

18.04-22.04 – Дні заповідників і національних парків

22.04   Міжнародний день Матері-Землі

/проголошено Генеральною Асамблеєю ООН/

 Дружіть із природою, з чистою водою, цілющим повітрям, духмяними травами. Прийдіть до лісу, походіть тихенько, затамувавши подих… Прислухайтесь, і ви почуєте справжні лісові хорали! Жодна музика не може бути такою проникливою, як живе звучання природи! Приходьте до лісу, степу,річки, йдіть у поля і ставайте в їх нерозривне коло, підтримуйте його, і воно підтримає вас, як найближчий друг у бурхливому вирі життя.  “Люби природу не як символ душі своєї, люби природу не для себе, люби для неї. Вона – не тільки тема вірша або картини,- в ній є висоти незміримі й святі глибини. У неї є душа могуча, порив є в неї, що більший над усі пориви душі твоєї. Вона – це мати. Будь же сином, а не естетом, і станеш ти не папіряним – живим поетом.” –  Максим Рильський 


 21 травня – всесвітній день вишиванки

      У культурі будь-якого народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. Вишиванка – яскравий приклад і підтвердження цьому. Історія вишиванки своїми витоками сягає в незапам’ятні часи. Ще за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.

      Знаменитий арабський мандрівник X ст. у своїх розповідях також згадує про русів, які носили вишитий одяг. У ході сучасних досліджень, наприклад, на Черкащині були знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датування знахідок VI ст., дослідження яких показали ідентичність елементів одягу і орнаменту вишивки українського народного костюма XVIII-XIX століть.

       День вишиванки – поки ще не офіційне і відносно нове народне свято, покликане сприянню єдності і культурного відродження всього багатонаціонального українського народу. Воно відзначається в третій четвер травня. В 2020 році День вишиванки припадає на 21 травня. Чому саме ця дата? З кількох причин. Головна – аби свято відбувалося в будень, як і зародилося в будень. Адже воно проводиться не заради параду чи вихідного, не свято заради свята, а акція, яка доводить, що вишиванка – органічна частина повсякденного життя українців, і її можна одягати на роботу, пари чи до школи.  Окрім того, на третій четвер травня вже не може припасти Великодній піст (час умиротворення і відмови від веселощів) і звісно, сам Великдень. Крім того, на цей день не випадають ніколи вихідні 1,2,8,9 травня, і вже встановлюється тепла весняна погода, коли вишиванку можна носити без верхнього одягу.


Святий з людським обличчям

Іван Павло II

До 100-річчя від дня народження

 

18 травня 1920, Вадовіце, Польща — 2 квітня 2005, Ватикан

Іван Павло́ ІІ (мирське ім’я: Кароль Юзеф Войтила),  — 264-й Папа Римський, Римо-католицький польський єпископ, єпископ-помічник Кракова, а пізніше архієпископ-митрополит Краківський і кавалер Ордену Білого Орла; 6-й суверенний голова міста-держави Ватикан. Святий Католицької церкви, канонізований 2014 року. Іван Павло II перебував на чолі Католицької церкви протягом двадцяти шести з половиною років, що є другим за тривалістю понтифікатом після  Папи Пія ІХ, який займав цю посаду 32  роки. Іван Павло II — перший в історії Папа-слов’янин, а також перший Папа-неіталієць з часів голландця Адріана VI, що служив з 1522 по 1523 роки. Поет і поліглот, також актор, драматург  і педагог представник християнського персоналізму.

Під час вого понтифікату Іван Павло ІІ   займається не тільки суто церковними справами, а відкриває Католицьку Церкву для діалогу зі всіма людьми доброї волі. Папа зустрічається з керівниками православних і протестантських Церков, з юдеями та мусульманами, віруючими й невіруючими. Папа пише пастирські листи, енцикліки, працює над новою редакцією католицького катехізису, здійснює місіонерські подорожі… Іван Павло II побував з візитом більше, ніж у 200 країнах п’яти континентів. Загальна відстань його подорожей становить понад 1000000 кілометрів. Подумати тільки: Папа зміг обігнути земну кулю більше 25 разів !!!

23 червня 2001 року на запрошення Президента України Леоніда Кучми і голів українських Греко-католицької та Римо-католицької церков папа римський Іван Павло ІІ прибув в Україну з п’ятиденним офіційним візитом. Його метою була підтримка католиків у їхній вірі і допомога в налагодженні дружніх відносин між конфесіями в Україні.

            Прощання з папою римським Іваном Павлом II і його похорон стали наймасовішою церемоніальною подією в історії людства. 300 тисяч осіб були присутні на траурній літургії, 4 млн паломників проводили намісника Святого Петра з життя земного в життя вічне. На похорон понтифіка з’їхалися понад 100 глав держав та урядів — 11 монархів, 70 президентів і прем’єр-міністрів, кілька керівників міжнародних організацій, у тому числі Генеральний секретар ООН Кофі Аннан. І ще близько двох тисяч членів різних делегацій — всього з 176 країн.

“Людина, котра допомогла змінити світ, унікальна історична постать”, “людина надзвичайного морального авторитету” – ці слова про Папу Римського Івана Павла ІІ.


НАЙСВЯТІША ЛЮБОВ – МАТЕРИНСЬКА

10 травня – День матері

15 травняМіжнародний день сімї

В цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі Святом. 

Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей

ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

         У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам’ять про свою матір. Анна написала листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. У 1910 році штат Вірджинія перший визнав День Матері офіційним святом, а 8 травня 1914 року визнав Конгрес США.  Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. З XVII по XIX ст. у Великій Британії відзначалася так звана Материнська неділя (англ. Mothering Sunday) — четверта неділя Великого посту присвячена вшануванню матерів у всій країні. У 85 країнах світу другу неділю травня оголошено святом Матері.

ДЕНЬ МАТЕРІ В УКРАЇНІ

          Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була Олена Кисілевська, редактор тижневика «Жіноча доля». Також, 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та інші організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко. У 1939 р. свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулося в Україну.  За часів незалежної України свято встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації „Жіноча громада“, Спілки жінок України, громадської організації „Союз українок“…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року № 489/99.

Мамо, вечір догоря, Вигляда тебе роса.

Тільки ж ти, немов зоря, Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза.

Сад вишневий на порі. Повернулись журавлі.

А мені, як до зорі, Долітати на крилі

Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла, Тиха стежка зацвіла

Вечоровою матіолою, Житом-долею світанковою.

Дивом-казкою, Юним соняхом, –

Сива ластівко, Сиве сонечко.

1978                               Борис Олійник


8–9 Дні пам’яті та примирення,

присвячені пам’яті жертв Другої світової війни.

Відзначають за рішенням Генеральної Асамблеї ООН  (A/RES/59/26 від 22 листопада 2004 р.) щорічно

Друга світова війна – найбільший збройний конфлікт в історії людства. Бойовими діями були охоплені Європа і Східна Азія, Африка і Близький Схід, Атлантика і Тихий океан. Україна була одним із театрів, де відбувалися найзапекліші бойові дії Другої світової. Війна прийшла на територію України у перший свій день – 1 вересня 1939 року. До останнього дня війни, 2 вересня 1945 року, українці воювали на різних фронтах глобального конфлікту, часто – один проти одного. У 2014 році Україна приєдналася до європейської традиції вшанування 8 та 9 травня в контексті пам’яті й примирення. Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги став червоний мак.


26 квітня 1986 р. о 1год. 23хв. 44сек. за київським часом

сталася найбільша техногенна аварія в історії людства –

вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС

26 квітня 1986 року о 1-23-44 за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства, в результаті якої сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році. Лише наступного дня, після того як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні мала місце аварія, уряд СРСР повідомив про Чорнобильську трагедію. Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і більше 200 було госпіталізовано. За неофіційною статистикою в Україні померло не менше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС.

Збудована в 1976 році, Чорнобильська АЕС, розташована за 100 кілометрів на північ від Києва; вона мала чотири реактора, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.

Увечері 25 квітня 1986 року група інженерів почала проводити на 4-у реакторі абсолютно непідготовлений технічний експеримент, під час якого потужність реактора була знижена на 7% від норми, а контрольні пристрої були відключені. Робота реактора стала нестабільною і неконтрольованою, а спроба відновити стандартний режим його роботи – запізнілою, і 26 квітня 1986 року на 4-у реакторі пролунали два вибухи. Вони були не ядерними, а хімічними, як наслідок перегріву реактора і накопичення великої кількості газів, що з’явились під час неконтрольованої реакції. Потужність вибухів була настільки великою, що було зруйновано стальну і свинцеву обшивку реактора, і в повітря піднялось більше 60 тон радіоактивних матеріалів. Лише через три тижні при допомозі 4 тисяч тон піску, бору, свинця і глини вдалось ізолювати реактор, що продовжував випромінювати радіацію, і запобігти подальшому забрудненню грунту. З території в радіусі 30 км. від місця аварії було евакуйовано більше 100 тисяч людей. Із-за традиційної в СРСР секретності від громадян приховувалась інформація про дійсні масштаби катастофи і в найбільш постраждалих областях України, Білорусії та Росії в перші дні після аварії не здійснювались жодні заходи по захисту населення від радіації.

Щоб запобігти подальшим викидам радіоактивних матеріалів, до кінця 1986-го р. четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним “саркофагом”, збудованим руками сотень тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, і Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак великі пожежі і аварії в 1991 та в 1996 роках привели до зупинення спочатку другого, а потім і першого реактора. У 2000-у році був зупинений останній, 3-й реактор, і Чорнобильська АЕС повністю припинила свою роботу.


ПОЕТ ВОЛІ

Тарас Григорович Шевченко

Видатний український поет, художник, прозаїк, перекладач, мислитель, громадсько-політичний діяч, педагог

“… ми щиро захоплюємось високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба  було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників”

                                                  ІВАН ДЗЮБА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглуглих, стільки сліпих…Вивчаймо його Заповіт!  Заповіт того, хто карався, мучився але не каявся. Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб обновилась юність нації! Щоб глибоко запала в наші очищені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

Ці слова Дмитро Донцов виголосив на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року


Талант і мужність

Л е с я   У к р а ї н к а

25 лютого 1871 – 1 серпня 1913

Чи ж довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю на своїй землі?

Леся Українка

Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач-Квітка)  – без перебільшення одна із найвизначніших постатей в історії української літератури. Українська письменниця, перекладачка, культурна діячка. Її ставлять в один ряд із геніальними Тарасом Шевченком та Іваном Франком. Довкола життя видатної письменниці завжди було багато міфів. Леся Українка  співзасновниця літературного гуртка “Плеяда”. Писала в жанрах  поезії, лірики, епосу, драми, прози, публіцистики.. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Донька  Ольги Драгомановвої-Косач (Олени Пчілки) та  Петра Косача, племінниця Михайла Драгоманова свій творчий шлях вона розпочала у віці п’яти років. Маленька дівчинка складала музичні п’єски і представляла їх на сімейних святах. Творча атмосфера, що панувала в родині, дуже вплинула на розвиток майбутньої поетеси, і вже в 9 років Леся почала писати вірші, а в 13 років надруковано у Львівському журналі «Зоря». Творча спадщина Лесі Українки відома  своїми збіркам поезій “На крилах пісень”,  “Думи і мрії”, “Відгуки”, поем “Давня казка”, «Одно слово», драми “Бояриня”, «Кассандра» , “В катакомбах”, “Лісова пісня” та ін.

Вся ти – трепет, вогонь, ідея, Вся ти – вірна єдина струна,

І хто знає співця Антея, Той тебе у ньому пізна.

Ти себе Українкою звала, –  І чи краще знайду я ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла, Як отчизна – твоя і моя.

                                    М.Рильський


МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ

є мова – є людина, нема мови – є раб

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

“Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості . Мова – душа кожної національності, її святощі, найцінніший скарб . І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона розпорошиться поміж дужчим народом”. Ці слова були сказані ще на початку 20 сторіччя визначним українським вченим І. Огієнком, палким поборником самобутності і самостійності української мови. Але й нині вони звучать дуже актуально. Багато хто не знає, що рідна мова закладена в людині генетично. Учені підтверджують геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений ще у 18 ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. «Засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, але безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови…»   Костянтин Ушинський.

Чи достатньо просто володіти мовою? Мабуть, недостатньо. Мова – наше дзеркало і в ньому ми можемо побачити всі свої недоліки. Найпоширені-шим  мовним  недоліком  українців  є  таке  явище,  як СУРЖИК.  Згадаймо слова Ліни Костенко, які змушують замислитись над питання культури мовного спілкування українців: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову.»


День  пам’яті Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інституцькій вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Всього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею». О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції гідності.


Звідти, з Крут, наші героїчні діти

дивляться в глибину нашої совісті.

В’ячеслав Чорновіл

 

Бій під Крутами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року біля залізничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км. на північний схід від Києва, 18 км. на схід від Ніжина. Цей бій тривав 5 год. між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 400 вояків. У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійснили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова прийшлося не залізничним шляхом, як задумувалося, а на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. 2006 р. на місці бою встановлено пам’ятник.

“…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…” . – Володимир Винниченко

Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.  Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним. Поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам’яті тридцяти».


Антон Чехов

(1860–1904)

До 160 річчя від дня народження

           Антон Павлович Чнхов російський письменник, прозаїк, драматург. Класик світової літератури. Лікар за фахом. Почесний академік Імператорської Академії наук з розряду красного письменства (1900—1902). Один із найвідоміших драматургів світу. Його твори перекладені понад 100 мовами. Його п’єси, а зокрема «Чайка», «Три сестри» та «Вишневий сад», протягом понад 100 років ставляться в багатьох театрах світу.  За 25 років творчості Чехов створив понад 300 різноманітних творів (коротких гумористичних оповідань, серйозних повістей, п’єс), багато з яких стали класикою світової літератури. Особливої уваги зазнали «Степ», «Нецікава історія», «Дуель», «Палата № 6», «Оповідання невідомої людини», «Мужики», «Людина в футлярі», «У яру», «Дітвора», «Драма на полюванні»; із п’єс: «Іванов», «Чайка», «Дядя Ваня», «Три сестри», «Вишневий сад». 29 січня 2020 року виповнюється 160 років від дня народження.


ДЕНЬ   КОЛИ

ВІДКРИВАЄТЬСЯ   НЕБО

Виявляється, п’ять разів на рік відкривається небо,

тільки кожного разу – це як уперше!

І ми віримо у диво і стаємо ближчими до Бога.

Наближається велике свято. Свято, яке дає шанс хоча б раз на рік подивитися на цей світ іншими очима. Крізь сірі хмари, зруйноване місто брак тепла та добра подивитися на небо, побачити зорю, що засвітилася понад 2000 років тому у Вифлеємі, яка сяє над карпатськими горами, над вежею Корнякта, над Високим Замком, крізь буденність і страх.

«Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі»,- написав Богдан-Ігор Антонич, наблизивши народження дитини десь на самій зорі історії людства до нас. Бо Різдво – народження Бога для кожного. Це свято душі, яке дозволяє вискочити з колеса невідкладних справ, зупинитися вдома і, не поспішаючи, розповісти дітям про народження Бога. І якщо розповідь ця вийде довгою і неспішною – на краще.

Саме на Різдво ми можемо пробачити те, чого не можна пробачити, відчути велику таємницю життя і зрозуміти, що життя насправді – прекрасна дорога, засипана білим та пухнастим снігом. Чистим та блискучим навіть тоді, коли за вікном іде сірий дощ.

Ходить сонце у кресані,

Спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

Снігом стелиться життя.

Катерина Сліпченко


ВАСИЛЬ СЛІПАК

Позивний «Міф»

(20 .12.1974 29.06. 2016)

Всесвітньо відомий український оперний співак,

соліст Паризької національної опери,

волонтер, учасник Революції Гідності та бойових дій на Сході України.

Загинув у бою від кулі снайпера.

Герой України.

Кавалер ордена «За мужність» І ст.,  кавалер ордена «Золота Зірка».

20 грудня виповнюється 45 років від дня народження великого артиста та великого співака, а ще й великого патріота Василя Сліпака.

“Схилимо голови, громадяни. Великий українець загинув сьогодні, захищаючи Батьківщину та кожного з нас…”, – написав у Facebook журналіст Юрій Бутусов в день смерті артиста.

Василь Сліпак народився у Львівській області. Вихованець Львівської хорової капели “Дударик”. Закінчив Львівську консерваторію (зараз – Музична академія ім. М. Лисенка) у 1997 р. У 1994 р. Василь виграв конкурс у французькому місті Клермон. Після цього він два роки їздив до Франції, співав там, аж поки в 1996 р. йому не запропонували залишитися там назавжди. Після завершення навчання у Львові його запросили до Паризької опери. Він зробив серйозну сольну кар’єру в Європі. Також проходив до фіналу конкурсів у Будапешті, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку та Парижі. За виконання арії “Тореадор” Василь здобув приз “Найкращій чоловічий виступ” на міжнародному фестивалі оперних співаків в Армелі та бурхливу овацію глядачів.

19 років Василь Сліпак прожив у Франції, співав у паризькій Ґранд-опера. Але з початком революції в Україні кинув європейську кар’єру та повернувся на Батьківщину. Брав участь у Майдані. Потім подався у волонтери. “Все почалося з волонтерства. ДУК ПС були першими нашими хрещениками, ми їх так називаємо. Ми їм допомагали всією нашою волонтерською організацією Fraternité Ukrainienne (“Українське братство)”. “Перші, кому ми допомогли, – це був 7-й батальйон ДУК ПС. Я знав цих людей, і так сталося, що я тут, але це міг бути й інший якийсь батальйон. Ось так волонтерство природно переросло в активну участь”, – розповідав він українським ЗМІ. Згодом Сліпак пішов воювати в той же 7-й окремий батальйон ДУК. Обрав собі позивний “Міф” – це скорочено від Мефістофель, що з опери “Фауст”. Річ у тім, що Василь часто виконував свою улюблену арію Мефістофеля. Часом співав товаришам на фронті. Українських пісень.

Після завершення бойових дій, як зізнавався сам Василь, він хотів би повернутися працювати до Франції. Але не судилося. 29 червня 2016 року, виконуючи бойове завдання він загинув у бою близько 6:00 від ворожої кулі калібру 12,7 міліметрів, яку випустив російський снайпер з великокаліберної гвинтівки. Ціною власного життя він врятував побратимів, які відбили атаку російських бойовиків на селище міського типу Луганське Бахмутського району Донецької області з боку міста Дебальцеве та перейшли у контрнаступ, посунувши противника з двох укріплених позицій на висотах поблизу села Логвинове Бахмутського району. Йому було лише 42 роки. 1 липня 2016 року Василь Слапак був похований на полі Почесних поховань №76 Личаківського кладовища міста Львова.

Указом Президента України №42/2017 від 20.02.2017 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові учаснику антитерористичної операції Сліпаку Василю Ярославовичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Також посмертно він нагороджений орденом орденом «За мужність” .  14 жовтня 2016 року в місті Львів на будівлі спеціалізованої середньої загальноосвітньої школи №46 імені В’ячеслава Чорновола (вулиця Наукова, 90), де навчався Василь Сліпак, йому відкрито меморіальну дошку.

Ми — нація дуже миролюбна. Не провокуємо агресії, ні до кого ніколи не пхалися.

Але ті, хто приходить до нас воювати і вбивати, отримають адекватну відповідь.

Бо ми вміємо захищатися. Маємо генетичне відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Василь Сліпак   2016 рік


Григорій Костюк 

особистість, вчений, громадянин

До 120-річчя від дня народження

Наука має йти попереду досвідуі вказувати йому шляхи. –Г. С. Костюк

Григорій Силович Костюк – (1899-1982) –  український психолог, директор науково-дослідного інституту психології УРСР в період 1945-1973 р. (нині Інститут психології ім. Г.Костюка НАПН України). Багато зробив для зміцнення зв’язків психології з соціальною практикою і з суміжними науками: педагогікою, фізіологією тощо.

Становлення психологічної науки в Україні нерозривно пов’язане з іменем Григорія Силовича Костюка, який був одним із основоположників вітчизняної психологічної науки. Засновник і перший директор Інституту психології, він зробив величезний внесок в організацію психологічних досліджень в Україні, розроблення фундаментальних теоретико-методологічних проблем загальної, вікової та педагогічної психології, поширення психолого-педагогічних знань, підготовку педагогічних і психологічних кадрів. За несприятливих історичних умов підтримував і розвивав життєдайні освітні, наукові й загальнокультурні традиції. Його творча спадщина не втратила своєї актуальності і сьогодні, оскільки в ній реалізовані і знайшли подальший розвиток принципи, характерні для вітчизняної психології загалом. Гуманістичні ідеї науково-психологічної спадщини Григорія Костюка залишаються актуальними і в сучасних умовах розробки соціально-психологічної стратегії розвитку освіти в Україні на засадах гуманізації і демократизації. Проблема індивідуального підходу, забезпечення рівневої диференціації навчання особливо важлива для сучасної загальноосвітньої школи.

Життєвий і професійний шлях Г.С.Костюка — це прекрасний зразок творчої самореалізації і водночас безкорисливого й натхненного служіння науці і суспільству. Його фундаментальні дослідження в галузі психології свідчать про колосальну ерудицію і є результатом глибоких роздумів великого вченого. Григорій Костюк – це Вчений, Людина, великий Учитель, образ якого залишився в пам’яті і закарбувався в серцях численних учнів і колег.


ГЕНОЦИД УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

пам’ять, що рятує: голоси правди

 

Нонна Ауска,  1923 – 2013,  лікарка, письменниця, на еміграції жила у Німеччині, Чехії, Італії, США

Народилася в Харкові у родині відомого професора геології Харківського університету Олександра Федоровського. Через утиски радянської  влади  батько   втратив   роботу.  Щоб  уникнути  арешту,  сім’я змушена була емігрувати. Нонна спочатку жила в Німеччині, а наприкінці війни –  у Чехії.1968  переїхала до США. У дитинстві десятирічною школяркою, ідучи на навчання, бачила сотні людей,  які приходили у місто, рятуючись від голодної смерті. Ділилася з ними хлібом. Співчувала.  Дослухалася до розповідей родичів напівпошепки про страшний Голодомор, що викошував цілі села, про людей, яких померлими вивозили за село, а серед них знаходилися й живі, які виповзали та віддавали останні сили, прагнучи вижити… Пережите згадувала все життя.

На схилі віку, у 1993 році Нонна Ауска написала чеською мовою оповідання «Голодоморня» про пережите у дитинстві. Цей літературний твір і її дитяче сприйняття великої трагедії українського народу оголює нерв болю й співпереживання. Так Нонна Ауска змогла розповісти світові про Голодомор. Її спогади віднайшла та переклала з чеської на українську у 2008 році празька журналістка Радіо Свобода Оксана Пеленська.

Василь Барка,  1908 — 2003,  поет, прозаїк, літературний критик, автор роману «Жовтий князь»

Народився Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Очерет)  у селі Солониця на Полтавщині. Спочатку хлопець навчався в духовному училищі,  згодом  –  на  педагогічних курсах у Лубнах. Із 1927 року вчителював на Донбасі. У березні 1940 року захистив кандидатську дисертацію «Про стиль «Божественної комедії» Данте».  1941-го пішов на фронт добровольцем, двічі поранений, опинився в окупації. 1943 року Василя вивезли до Німеччини як «остарбайтера». Тоді ж письменник обрав собі псевдонім – Барка, із яким увійшов в історію. По закінченню війни вирішив порвати з комуністичним режимом і життям в СРСР. Завдяки Богдану Кравціву отримав посаду коректора у видавництві «Голос» у Берліні. Упродовж 1946-1947 років видав збірки ліричних віршів «Апостоли» й «Білий світ». 1950 року виїхав до США.

У 1932-1933 роках на Кубані 24-річний Василь перебував на межі голодної смерті. Тоді ж він їздив на Полтавщину до рідних і бачив там страшні картини голодної смерті. Під тягарем пережитого письменник протягом наступних 25 років записував різні життєві історії про голод в Україні. В США Василеві Барці вдруге довелося пережити голодні муки. Письменник згадував, що це голодування поновило гостроту відчуттів та підштовхнуло до написання давно задуманого роману « Жовтий князь». Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман Василя Барки «Жовтий князь» «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».  “Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу… І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті”.

Дмитро Білоус, 1920 – 2004,  поет

Народився в селі Курмани на Сумщині у багатодітній селянській родині, де зростало одинадцятеро дітей. У розпал Голодомору 1933 року Курмани були занесені на «чорну дошку». Від смерті Дмитра врятував старший брат, який працював у Харківській трудовій колонії Антона Макаренка. Саме туди і потрапив майбутній поет. Однак, видіння пухлих односельців та мертвих з голоду на українських шляхах і дорогах залишилось із ним на все життя. За збірку «Диво калинове», видану 1988 року, удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.

Олесь Гончар, 1918 – 1995, письменник, літературний критик, громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру

Народився у селі Ломівка (зараз у складі м. Дніпра). Навчався в Харківському університеті, у 1941 році з Харківським студентським батальйоном добровільно пішов на фронт. Після війни закінчив Дніпропетровський університет. Тривалий час був головою правління Спілки письменників України. Олесь Гончар – автор романів «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», у яких він викривав культ особи, викладав власне бачення розвитку цивілізації. Роман «Собор», присвячений збереженню культурної спадщини українського народу, довгий час був під забороною.

У дитинстві Олесь Гончар пережив Голодомор. Вразливому хлопцю трагічні роки запали в душу. Але він, як і більшість тих, хто страждав і бачив страждання навколо, мусив мовчати. Його ще передвоєнна спроба відтворити засобами художнього слова події 1932-1933 років у повісті «Стокозове поле» (1936) не вдалася. Спочатку повість не друкували, а згодом цензура знівечила текст до невпізнання. Більше жодного твору, присвяченого цій болючій темі, Гончар не написав. Переживання трагедії Голодомору письменник вилив на сторінках щоденника. « Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла».

Микола Руденко, 1920-1994, письменник, філософ, дисидент, політв’язень

Народився в селищі Юріївці на Луганщині. Батько загинув під час пожежі на шахті, коли хлопцеві ще не було й 7 років. Голодомор припав на дитячі роки Миколи, сім’я врятувалися завдяки продуктовому пайку за загиблого тата. Школярем Руденко почав друкувати перші твори. У 1960-1970 роках Микола Руденко під впливом подій в країні починає переосмислювати власне життя в «країні Рад». Він писав листи до ЦК КПУ про вади і прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям України, його твори поширювалися «самвидавом». З 1974 року влада починає утиски щодо Руденка: його виключають з Компартії та Спілки письменників, піддають психіатричній експертизі, а 1977-го за участь в Українській гельсінській групі арештовують і засуджують до 7 років таборів і 5 років заслання.

У 1976 році Микола Руденко, перебуваючи на примусовій перевірці у психоневрологічному госпіталі, написав поему «Хрест». У ній письменник описав голодне й напівмертве українське село 1933 року: агонію людей, канібалізм, плач голодних дітей, фарисейство влади.«Пригадую пізню осінь тридцять другого. Сіявся перший сніг. Я йшов на Шидлівку по рятівну пайку. Саме на цій дорозі колись я зустрічав батька з його гостинцями «від зайчика». «Зайчик» був щедрий – не шкодував для мене ні ковбаси, ні цукерків. Спогад про смак його частувань був такий болісний, що я заплакав. Я відчув велику слабість у ногах. Далі йти не було сил – я сів у засніженій ямі край дороги. Свідомість потьмарилась, я провалився в морок непритомності».

Катерина Білокур, 1900 – 1961,  видатна художниця

Народилася у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли і навіть не хотіли пускати до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала, а ще грала у сільському театральному драмгуртку. Двічі намагалася вступити на навчання, але отримувала відмову через відсутність свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і дозволили займатися улюбленою справою.

У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померло понад 3,5 тис. осіб. Можливо, саме мрія стати художником дала сили Катерині Білокур пережити геноцид. Сама вона про це публічно не згадувала протягом багатьох років. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку Катерина обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33 рік…»

Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Художницю запросили у Москву, а згодом її твори постійно експонувалися.  В 1946-1947 роках родина Білокур змушена була пережити ще один голод. Збирали останні колоски на колгоспному полі. Під впливом побаченого Катерина Білокур пише картину «Цар-Колос», яка стала вінцем її творчості. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав Пабло Пікассо, побачивши в 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ані її сільського скромного способу життя, ані творчого запалу. Творчий доробок Катерини Білокур налічує 82 картини. Вони й сьогодні вражають своєю неймовірною красою і дивовижною майстерністю авторки. «Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва».

   


             День гідності та свободи – одне зі знакових державних свят у новітній історії України. Воно приурочене двом революціям в Україні – Помаранчевій революції 2004 року та Революції Гідності 2013 року. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи.
Раніше Указом від 19 листопада 2005 року № 1619/2005, враховуючи історичне значення революційних настроїв, Президент України Віктор Ющенко встановив свято – День Свободи. Було запропоновано святкувати це свято щорічно, 22 листопада, з метою затвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання почуттів національної гідності. 22 листопада 2004 дата початку «помаранчевої» революції в Україні, компанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори проти свавілля влади. На жаль, влада, встановлена в Україні на той момент, не змогла реалізувати більшості очікувань, покладених на неї українським суспільством. Згодом, наступним Президентом України став Віктор Янукович. День Свободи в Україні був скасований і об’єднаний з Днем Соборності України Указом від 30 грудня 2011 №1209 / 2011 “Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят” і відзначався з 2012 року – 22 січня. Після подій 2013-го – 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації «братнім російським народом» Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 872/2014 від 13-го листопада 2014-го року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 – лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» – йдеться в Указі № 872/2014.


Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами.  А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді,  коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного. – Володимир Івасюк

9 листопада в Україні щороку відзначається Свято української писемності та мови. За православним календарем – це день ушанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Вважається, що Нестор-літописець став прабатьком української писемної мови. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Свято було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника

Першим класиком нової української літератури був письменник, драматург Іван Котляревський. Цього року Україна відзначає 250 -річчя від дня народження Івана Петровича. Автор поеми «Енеїда» («Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И. Котляревскимъ» 1798 р.) – першого в українській літературі твору, написаного й видрукованого живою народною мовою – започаткував якісно новий етап розвитку української літературної мови. Його літературна спадщина  порівняно невелика за обсягом, але за значенням у духовному житті українського народу вона стала справді епохальним явищем. Велич і значення письменника вимірюються тим, наскільки глибоко коріння його творчості сягає народного життя і наскільки широко він відбиває передові ідеали свого часу. Твори Івана Котляревського знаменували початки нового творчого методу в національній літературі – реалізму.


Від легенди до правди

Річниця Листопадового Чину

День проголошення  ЗУНР

Бо пора се великая єсть:

У завзятій важкій боротьбі ми поляжем,

щоб волю і славу і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Листопадовий чин – безсумнівно, один з найяскравіших епізодів історії Львова. Пропонуємо вам оглянути, як він відбувся та що йому передувало.


Українська Повстанська Армія

історія нескорених

Історія УПА ще чекає свого дослідника.

Але це має бути обєктивна історія,

позбавлена міфів і радянського негативізму.

Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася.

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року вона діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 50-х років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Впродовж усього часу існування УПА головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба. Українська повстанська армія – це Армія, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Українці та Українська Повстанська Армія воювала за Україну ! На своїй, богом даній землі ! Тільки тепер, по-справжньому, починаємо розуміти ким були вояки УПА і чому їх так масово підтримувало населення України. Вони жили в страшні та безглузді часи. І ми не маємо жодного права їх засуджувати! Ніхто не може заперечувати їхнє право бути незалежними. Десятиліттями їх оббріхувала радянська пропаганда та агітація. І результати цієї брехні ми ще досі відчуваємо…Вони були українцями та мріяли про щастя жити в своїй незалежній державі. За щастя бути вільними та жити в своїй незалежній іноді треба заплатити власним життям… але краще загинути вільною людиною в боротьбі, ніж жити рабом. – Таким був зміст боротьби вояків УПА.

СЛАВА ГЕРОЯМ , ЯКІ ВИБОРОЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ !


На шляху до педагогічної професії

29 вересня – Всеукраїнський день дошкілля

5 жовтня – Всесвітній день учителів

6 жовтня – День працівника освіти

               День працівника освіти це свято, яке обєднує всіх – академіка і землероба, дідуся, вбіленого сивиною, і маленького дошколярика.  Адже в кожного в житті були вони – наставники – ті, хто покладав на вівтар нашого виховання, становлення, дорослішання, мужніння свою молодість і зрілість, думки, мрії, сподівання – своє життя. Особлива, надзвичайна ця професія – Педагог, Вихователь. Адже, з одного боку, потребує глибоких знань, широкої ерудиції, філософського, логічного мислення, розуміння життя, а з іншого – доброти, людяності, теплоти, вміння розуміти і прощати, співчувати й водночас вимагати, одне слово – Любити.

“Який  же дар дістали ті,

Що так дітей учити вміють?

Мені здається, в скарбі тім

Любві найбільше дісталось їм”

Іван Франко


2 жовтня

Міжнародний день соціального педагога

Сучасні проблеми вимагають сучасних рішень. Проблемні діти і підлітки завжди викликали з боку освітньої системи підвищену увагу і особливі підходи. Не рідко ця увага виявлялась своєчасним явищем і дозволяла домагатися позитивних результатів. Зняти з дитини клеймо важкого підлітка, це надзвичайно важка праця, що вимагає від педагога глибокого розуміння, любові і нескінченної турботи про внутрішній світ свого підопічного.

Міжнародний день соціального педагога став відзначатися зовсім недавно. На черговій XVII Міжнародної конференції соціальних педагогів, де серед учасників були представлені 44 країни і яка відбулася в Копенгагені в травні 2009-го року, було засновано це поважне професійне свято. Значення, яке несуть для суспільства соціальні педагоги, неможливо виміряти ніякими показниками. Багато успішних людей, які раніше вважалися важкими підлітками, що займають в суспільстві свої гідні місця, не рідко згадують своїх наставників теплими словами, відчуваючи до них почуття глибокої поваги.

Зараз професія соціального педагога затребувана і виділена в окрему категорію системи освіти. Соціальні педагоги входять в викладацькі склади більшості навчальних і виховних закладів. Їх робота часто нагадує роботу психолога, але це від частини відбувається тому, що вони тісно співпрацюють зі штатними фахівцями психологами, адже робота з важкими підлітками вимагає особливого, тонкого підходу. Внутрішній світ так званих важких дітей, як правило відчуває глибокі травми. Вони можуть бути пов’язані як з сімейними негараздами, так і з цілої масою інших факторів. Виявити проблему і виробити метод її подолання досить не просто, адже діти як правило замикаються в собі. Знайти ключик, який відкриє і звільнить молоду людину від цих, абсолютно зайвих проблем, і є те, заради чого вони обрали цей нелегкий шлях.


30 вересня

Всеукраїнський день бібліотек

Символічно, що саме в день Віри, Надії, Любові і матері їх Софії (мудрості) відзначається це свято. Сама назва – Всеукраїнський свідчить, що це свято не тільки професійне, а загальнонародне, адже кожна людина хоча б раз у житті була у бібліотеці, а для багатьох вона стала рідною домівкою, бо без книги нема знань, поступу вперед.

З „бібліотечної” історії України

        Бібліотека Ярослава Мудрого — за літописними свідченнями, перша бібліотека Київської Русі, що розташовувалася на території Софійського Собору в Києві.

Час заснування бібліотеки невідомий. У «Повісті временних літ» про неї згадується під 1037 роком. Віддаючи належне Ярославу Мудрому, літописець після розповіді про користь книг, які — «суть реки напояющие вселенную», говорить, що «Ярославъ же сей, якоже рекохом, любил бе книги, много написав и положи в святей Софии церкви». Це єдина згадка в літописних джерелах про першу бібліотеку Київської Русі. Подальша її доля невідома. Мало відомостей і про первинне місце розташування книгозбірні й книгописної майстерні при ній, а також про кількісний і якісний склад її фонду. Щодо книжок бібліотеки, літопис наголошує на винятково церковному їх спрямуванні. Очевидно, більшість із них справді були церковними, адже потреба в них диктувалася поширенням на Русі християнства. Одначе поряд з церковними перекладалися, очевидно, й книжки, що містили відомості зі світової історії, географії, астрономії, філосовські та юридичні трактати, публіцистичні твори. Саме вони послужили основою для перетворення Софії Київської на центр літописання і передової думки.

У Софії Київській було укладено перший літописний звід 1037-39 років, написано і проголошено знамените «Слово про Закон і Благодать» київського митрополита Іларіона, створено «Ізборник Святослава», написано «Послання до Смоленського пресвітера Фоми» київського митрополита Климента Смолятича. Знайомство з творами Іларіона і Климента Смолятича переконує в тому, що їм були відомі основні положення філософських вчень Платона, Арістотеля та інших філософів давніх часів.

Є підстави стверджувати, що бібліотека Софії Київської і книгописна майстерня, заклали основу бібліотеки Києво-Печерського монастиря, а також бібліотек інших великих міст Київської Русі. За підрахунками фахівців, книгозбірня Софійського собору налічувала понад 950 томів.

З приводу подальшої долі бібліотеки думки дослідників розділилися. Одні вважають, що частина її книг напередодні монголо-татарської навали розійшлася по бібліотеках різних соборів і монастирів, а решта загинула 1240 року при спаленні Києва. Інші сподіваються, що книги вдалося сховати десь у київських, а то навіть і прикиївських підземеллях. На думку відомого російського дослідника-книгознавця М. Розова, сліди бібліотеки Ярослава треба шукати в «Ізборніку Святослава», а також у 20 інших давньоруських рукописах, які зберігаються в Санкт-Петербурзі в Російській національній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Можливо, якісь книжки із Софії були переміщені в Києво-Печерський монастир. Павло Алеппський 1653 року писав, що в Києво-Печерському монастирі є прекрасне книгосховище з безліччю дорогих книг, у тому числі й пергаментних, яким не менше 500 років. Проте бібліотека Києво-Печерського монастиря згоріла 1718 року, і визначити, які книжки із Софійського собору були в ній, вже неможливо.

Сьогодні в Україні нараховується близько 40 тисяч бібліотек. Серед провідних – Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна бібліотека України для дітей, Державна історична бібліотека України. Кількість бібліотечних працівників становить понад 53 тисячі осіб. Послугами книгосховищ користуються більш ніж 17 мільйонів читачів.


ЛІТЕРАТУРА ПОВИННА ЗВУЧАТИ,

ЯК ВЕЛИКОДНІЙ ДЗВІН

До 90-річчя від дня народження

Романа Іваничука

Моє справжнє досягнення полягає в тому,

що у своїх романах я будив

історичну пам’ять народу чи нагадував про неї.

             Роман Іваничук

Роман Іваничук  – український письменник, громадський діяча, один з організаторів Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Народного Руху України, член Спілки письменників України, депутат Верховної ради України першого  скликання (1990 – 1994).  Лауреат  Державної  премії  УРСР  ім.Т.Шевченка, Літературної премії ім.А.Головка, премії ім.Мазепи. Героя України. Автор багатьох збірок новел та оповідань, повістей “Місто”, “Сьоме небо”, “На перевалі”, “Зупинись, подорожній!” (“Спрага”). Але найбільшу популярність він здобув як історичний романіст,  як автор 20 історичних  романів, якими прагнув заповнити “білі плями” української історії. Його “Мальви”, “Черлене вино”, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю”, “Четвертий вимір”, “Шрами на скалі”, “Журавлиний крик”, “Бо війна війною”, “Орда” — це різні часи, різні географічні терени, різні жанрові підвиди історичного роману… Ті твори перекладені різними мовами.


БУДІВНИЧИЙ

САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ

22 травня – 140 років від дня народження

державного та громадсько-політичного діяча,

журналіста, літературного і театрального критика,

Головного Отамана військ і флоту Української Народної Республіки

СИМОНА ПЕТЛЮРИ

В українську державність ми віруємо,

українську державність ми сповідуємо,

в її неминучості ми переконані.

Для нас вона є до певної міри живою реальністю,

бо ідею її ми носимо в серці,

бо її духом, потребами овіяне все наше життя.

Симон Петлюра

 “Він повертається як символ боротьби за незалежність України. В час, коли українці знову, як і сто років тому, захищають свою свободу зі зброєю в руках, знову, як і сто років тому, від того ж ворога – Росії, Петлюра повертається до українців із забуття, і безмежного інформаційного моря брехні про нього.”. Так про Петлюру сказав Володимир В’ятрович.  Народився Симон Петлюра у Полтаві 10 (22) травня 1879. У віці 13-ти років розпочав навчання — спочатку в церковнопарафіяльній школі, згодом у Полтавській духовній семінарії (1895–1901). У 1900 році вступив в революційну українську партію. З тих пір почалася його активна партійна діяльність. Трохи пізніше виступив одним із засновників, а потім і лідерів соціал-демократичної робітничої партії. Коли ж в 1917 році була проголошена УНР, недовго пропрацював в уряді на посаді військового секретаря. Від 28 червня — 31 грудня 1917 Симон Петлюра член Генерального секретаріату Української Центральної Ради на посаді Генерального секретаря з військових справ. З листопада 1918 року Симон петлюра головний отаман військ УНР. У 1918 році, після державного перевороту Скоропадського, біографія Симона Петлюри стала відома як найяскравіший представник опозиції режиму диктатури. Після відновлення УНР, управління було передане Винниченко. А в лютому 1919 року майже вся повнота влади перейшла до Петлюри. 9 травня 1919 — 10 листопада 1920 Симон Петлюра голова Директорії УНР. За період правління Петлюри було зроблено кілька реформ, в основному військових. Він сформував армію, яка виступала проти захоплення України Червоною Армією. Проводячи війну з Польщею, програв, після чого емігрував з УНР в 1920. Потім з Польщі Петлюра переїхав до Угорщину, Австрію, Швейцарію, Францію. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. У Парижі 25 травня 1926 Петлюра був убитий.


ПАНАС МИРНИЙ

До 170 річчя від дня народження

українського прозаїка та драматурга

Епічні художні полотна Панаса Мирного,

його соціально-психологічні романи з народного життя

ознаменували собою цілу епоху в розвитку української художньої прози.

Олесь Гончар

Панас Мирний (справжнє прізвище — Рудченко) народився 13 травня 1849 р. в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на роботу. Чиновницька служба почалася в 1863 р. в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. З 1871 р. Панас Мирний живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім’ям Панас Мирний, з’явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 р.. Ще 1875 р. в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», в зв’язку з так званим Емським указом твір не був опублікований і вперше з’являється в Женеві у 1880 р. Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 р. брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія». Коли 1914 р. було заборонено вшанування пам’яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення діями російської влади. Після встановлення Радянської влади в Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 р.

Панас Мирний підтримував тісні зв’язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він брав активну участь у спорудженні пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві.


НАЙСВЯТІША ЛЮБОВ – МАТЕРИНСЬКА

12 травня – День матері

15 травняМіжнародний день сімї

В цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі Святом. 

Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей

ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

         У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам’ять про свою матір. Анна написала листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. У 1910 році штат Вірджинія перший визнав День Матері офіційним святом, а 8 травня 1914 року визнав Конгрес США.  Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині, Чехословаччині. З XVII по XIX ст. у Великій Британії відзначалася так звана Материнська неділя (англ. Mothering Sunday) — четверта неділя Великого посту присвячена вшануванню матерів у всій країні. У 85 країнах світу другу неділю травня оголошено святом Матері.

ДЕНЬ МАТЕРІ В УКРАЇНІ

          Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була Олена Кисілевська, редактор тижневика «Жіноча доля». Також, 1929 року «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Організації «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та інші організовували концерти, конференції, фестивалі по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко. У 1939 р. свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулося в Україну.  За часів незалежної України свято встановлено «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, міжнародної організації „Жіноча громада“, Спілки жінок України, громадської організації „Союз українок“…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року № 489/99.

Мамо, вечір догоря, Вигляда тебе роса.

Тільки ж ти, немов зоря, Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза.

Сад вишневий на порі. Повернулись журавлі.

А мені, як до зорі, Долітати на крилі

Все до тебе, як до вічної зорі.

Там, де ти колись ішла, Тиха стежка зацвіла

Вечоровою матіолою, Житом-долею світанковою.

Дивом-казкою, Юним соняхом, –

Сива ластівко, Сиве сонечко.

1978                               Борис Олійник


8–9 Дні пам’яті та примирення,

присвячені пам’яті жертв Другої світової війни.

Відзначають за рішенням Генеральної Асамблеї ООН  (A/RES/59/26 від 22 листопада 2004 р.) щорічно

Друга світова війна – найбільший збройний конфлікт в історії людства. Бойовими діями були охоплені Європа і Східна Азія, Африка і Близький Схід, Атлантика і Тихий океан. Україна була одним із театрів, де відбувалися найзапекліші бойові дії Другої світової. Війна прийшла на територію України у перший свій день – 1 вересня 1939 року. До останнього дня війни, 2 вересня 1945 року, українці воювали на різних фронтах глобального конфлікту, часто – один проти одного. У 2014 році Україна приєдналася до європейської традиції вшанування 8 та 9 травня в контексті пам’яті й примирення. Символом відзначення Дня пам’яті та примирення і Дня Перемоги став червоний мак.


Наш старовинний Львів

4 травня – День міста Львова

   ПроЛЬВІВ – під якою він був владою

1256-1340 – Руське Королівство. Львів у складі Галицько-Волинського князівства

1340-1349 – Львів під владою боярської олігархії Дмитра Детька з Перемишля і Данила з Острова. Дмитро Дедько́ – галицький боярин, був фактичним правителем королівства

1353 – Львів під владою русько-литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича. Любарт-Дмитро Гедимінович – князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький

1372-1378 – Львів під владою намісника Володислава Опольського, фактично під протекторатом Угорщини. З 1372 р. Львовом управляв родич угорського короля, силезького князя Владислава Опольського, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші

1378-1387 – Львів під владою Угорщини

1387-1772 – Львів під владою Речі Посполитої

1772-1918 – Львів під владою Австрійської імперії

1914-1915 – Львів під владою царської Росії.

1918 – Львів під владою Західноукраїнської Народної Республіки.

1918-1939 – Львів під владою Польщі.

1939-1941 – Львів під владою СРСР

1941-1944 – Львів під владою нацистської Німеччини.

1944-1991 – Львів під владою СРСР.

Від 1991 – Львів у незалежній українській державі.

Василь Симоненко

УКРАЇНСЬКИЙ  ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами,  Їх  пагіння бринить у завихренні днів.

Цілий тиждень ходжу і живу між левами,  Недаремно і місто називається Львів.

Є міста ренегати, є просто байстрята,  Є леви, що мурликають, ніби коти,

Божевільно безглуздо облизують грати  Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу,  Бо мені трішечки повезло:

Я побачив у Львові Шашкевича очі,  Кривоносові плечі, Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,  Епіцентре моїх радощів і надій,

Вибухає душа, я тебе розумію,  Але, Львове, хоч трошки мене зрозумій,

Я до тебе прийшов із захопленням сина.  Від степів, де Славута легенду снує,

Щоби серце твоє одчайдушне левине  Краплю сили вдихнуло у серце моє.


БЕЗМЕЖНИЙ ШЕКСПІР

(1564–1616)

До 455-річчя від дня народження,

англійського драматурга та поета, гуманіста доби Відродження

        Спадщина геніального митця набула світового значення, опліднювала творчий розвиток народів світу усіх наступних століть, зберегла свою актуальність до нашого часу і ніщо не говорить про можливість втрати нею своєї притягальної сили в майбутньому. –  М.С. Шаповалова “Історія зарубіжної літератури”


      ХРИСТОСВОСКРЕС!

“Дзвони грають шовково, осяйно, бароково,

 дзвони грають, вся земля на привіт поспіша,

дзвони грають шовково, будять Сонячне Слово,

Дзвони грають, бо моя воскресає  Душа….

Богдан-Ігор Антонич

    Весна… Повітря пронизливо пахне надією…. Наближається велике Свято! З п’янкими запахами весни, зі святом Божого Воскресіння воскресають Любов, Віра, Надія! Вони оселяються в серці, витісняючи сум, відчай, розгубленість… І ми, у день Божого Воскресіння, ніби самі воскресаємо для кращого, для добра і вдячності, для надії, для любові і гармонії! Наші серця зворушуються і наповнюються світлою радістю та теплими почуттями!


26 квітня 1986 р. о 1год. 23хв. 44сек. за київським часом

сталася найбільша техногенна аварія в історії людства –

вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС

26 квітня 1986 року о 1-23-44 за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства, в результаті якої сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році. Лише наступного дня, після того як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні мала місце аварія, уряд СРСР повідомив про Чорнобильську трагедію. Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і більше 200 було госпіталізовано. За неофіційною статистикою в Україні померло не менше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС.

Збудована в 1976 році, Чорнобильська АЕС, розташована за 100 кілометрів на північ від Києва; вона мала чотири реактора, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.

Увечері 25 квітня 1986 року група інженерів почала проводити на 4-у реакторі абсолютно непідготовлений технічний експеримент, під час якого потужність реактора була знижена на 7% від норми, а контрольні пристрої були відключені. Робота реактора стала нестабільною і неконтрольованою, а спроба відновити стандартний режим його роботи – запізнілою, і 26 квітня 1986 року на 4-у реакторі пролунали два вибухи. Вони були не ядерними, а хімічними, як наслідок перегріву реактора і накопичення великої кількості газів, що з’явились під час неконтрольованої реакції. Потужність вибухів була настільки великою, що було зруйновано стальну і свинцеву обшивку реактора, і в повітря піднялось більше 60 тон радіоактивних матеріалів. Лише через три тижні при допомозі 4 тисяч тон піску, бору, свинця і глини вдалось ізолювати реактор, що продовжував випромінювати радіацію, і запобігти подальшому забрудненню грунту. З території в радіусі 30 км. від місця аварії було евакуйовано більше 100 тисяч людей. Із-за традиційної в СРСР секретності від громадян приховувалась інформація про дійсні масштаби катастофи і в найбільш постраждалих областях України, Білорусії та Росії в перші дні після аварії не здійснювались жодні заходи по захисту населення від радіації.

Щоб запобігти подальшим викидам радіоактивних матеріалів, до кінця 1986-го р. четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним “саркофагом”, збудованим руками сотень тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, і Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак великі пожежі і аварії в 1991 та в 1996 роках привели до зупинення спочатку другого, а потім і першого реактора. У 2000-у році був зупинений останній, 3-й реактор, і Чорнобильська АЕС повністю припинила свою роботу.


ДОЛЯ ЗЕМЛІ – ТВОЯ ДОЛЯ

1.04 Міжнародний день птахів

/У 1906 р. підписано Міжнародну конвенцію про охорону птахів/

16.04 День довкілля

18.04-22.04 – Дні заповідників і національних парків

22.04   Міжнародний день Матері-Землі

/проголошено Генеральною Асамблеєю ООН/

 Дружіть із природою, з чистою водою, цілющим повітрям, духмяними травами. Прийдіть до лісу, походіть тихенько, затамувавши подих… Прислухайтесь, і ви почуєте справжні лісові хорали! Жодна музика не може бути такою проникливою, як живе звучання природи! Приходьте до лісу, степу,річки, йдіть у поля і ставайте в їх нерозривне коло, підтримуйте його, і воно підтримає вас, як найближчий друг у бурхливому вирі життя.  “Люби природу не як символ душі своєї, люби природу не для себе, люби для неї. Вона – не тільки тема вірша або картини,- в ній є висоти незміримі й святі глибини. У неї є душа могуча, порив є в неї, що більший над усі пориви душі твоєї. Вона – це мати. Будь же сином, а не естетом, і станеш ти не папіряним – живим поетом.” –  Максим Рильський 


ТАЄМНИЧИЙ ТА ЗАГАДКОВИЙ

МИКОЛА ГОГОЛЬ

1 квітня – 210 років від дня народження

Микола.Гоголь народився 20 березня 1804 року в с. Великі Сорочинці, Полтавської губернії. Його батько писав п’єси, ставив театральні спектаклі. В дитинстві Гоголь багато читав художніх книжок, що сформувало літературні смаки майбутнього письменника. З 1821 по 1828 рік навчався в полтавському училищі та “Гімназії вищих наук” в Ніжині. Серед його наставників був професор Н.І.Білоусов, що під його керівництвом М.Гоголь брав активну участь в випуску рукописного журналу “Північна зоря”. В цей час М.Гоголь створює першу свою поему “Ганц Кюхельгатен”. Успіху поема не мала.

В 1829 р. Микола Гоголь закінчує гімназію і переїздить до Петербурга. Надалі продовжує писати: повість “Балаврюк або ніч перед Івана Купала…”. На  початку літературної творчості Гоголь знайомиться з Жуковським, Дельвігом і головне з Олександром Пушкіним. В цей час Гоголь – викладач одної із кафедр Петербурзького університету – повен літературних задумів. В 1835 р. буди надруковані його дві книги – “Миргород” і “Арабески”.

В 1842 році світ познайомився з третім томом зібраних творів Миколи Гоголя – циклом петербурзьких повістей. Одну за одною створює він свої п’єси і повісті: “Каяття”, “Ніс”, “Старосвітські поміщики”, “Шинель”. Але ці твори не вичерпують художній спадок Гоголя. Він автор геніальної комедії “Ревізор” та монументальної епопеї “Мертві душі”. Створення цих творів є істинний подвиг письменника. Вони створили цілу епоху в художньому пізнанні життя.

Помер Гоголь в 1852 р.


ПОЕТ ВОЛІ

Тарас Григорович Шевченко

Видатний український поет, художник, прозаїк, перекладач, мислитель, громадсько-політичний діяч, педагог

“… ми щиро захоплюємось високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього треба  було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників”

                                                  ІВАН ДЗЮБА

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглуглих, стільки сліпих…Вивчаймо його Заповіт!  Заповіт того, хто карався, мучився але не каявся. Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб обновилась юність нації! Щоб глибоко запала в наші очищені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

Ці слова Дмитро Донцов виголосив на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року


Володимир Івасюк – сила серця і таланту

До 70-річчя від дня народження композитора

4 березня композитору Володимирові Івасюку мало б виповнитись 70 років (народився 4 березня 1949-го – пропав 24 квітня 1979 року, а 18 травня знайшли тіло). Його земне життя тривало лише 30 років. Але за цей короткий час він виконав свою місію, використав талант і потенціал, зробивши українську пісню модною на весь світ. Він написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів.  Володимир був не просто музикантом, він був патріотом України. Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого “радянського народу”. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем. Феномен Володимира Івасюка у тому, що його пісні до сьогодні звучать, вони популярні, їх знають молоді люди, а сучасні виконавці їх переспівують.

Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами. А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.

Володимир Івасюк


Найочевидніша ознака нації

21 лютого – Міжнародний день рідної мови

    “Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами.  А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.” писав  Володимир Івасюк.

“Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості . Мова – душа кожної національності, її святощі, найцінніший скарб . І поки живе мова – житиме й народ, як національність. Не стане мови – не стане й національності: вона розпорошиться поміж дужчим народом”. Ці слова були сказані ще на початку 20 сторіччя визначним українським вченим І. Огієнком, палким поборником самобутності і самостійності української мови. Але й нині вони звучать дуже актуально.

Багато хто не знає, що рідна мова закладена в людині генетично. Учені підтверджують геніальний здогад Вільгельма Гумбольдта, висловлений ще у 18 ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей.


День  пам’яті Героїв Небесної Сотні

День Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інституцькій вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Всього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею». О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції гідності.


Художник  сонця

До 150-річчя від дня народження Івана Труша

Іван Труш (18 січня1869 — 21 березня1941) – український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Зять Михайла Драгоманова. Його називали поетом кольору та СонцяВін дуже любив мандрувати. Із своїх мандрівок завжди привозив нові враження і нові чудові етюди, замальовки, які потім втілювалися у прекрасні картини…  «Нам треба стояти… ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації » . Ці слова Івана Труша актуальні і тепер.


Корифей

української хорової культури

XX століття

До 140-річчя від дня народження Станіслава Людкевича

Станіслав Людкевич  (24.01.1879 – 10.09.1979) видатний український композитор, диригент, музикознавець, фольклорист, педагог та суспільний діяч, один з найбільш вагомих діячів Західної України початку ХХ ст.  Йому судилося прожити цікаве та довге життя (композитор дожив до свого 100-річного ювілею), сповнене плідною творчою діяльністю. Він виступав своєрідним каталізатором духовного життя Галичини. Став першим музикантом-професіоналом на цих теренах, фундатором провідних музичних жанрів, насамперед симфонічного та інструментального. Творча спадщина композитора включає майже всі жанри, окрім балету. Багаторічна праця митця була відзначена високими нагородами: 1964р. – лауреат Шевченківської державної премії за твори “Кавказ” та “Заповіт” на слова Т.Шевченка; 1969р. – народний артист Радянського Союзу; 1979р. – Герой Соціалістичної праці.

Станіслав Пилипович Людкевич народився в м. Ярославі (тепер Польща) у родині вчителя. Після закінчення гімназії вчився на філологічному факультеті Львівського університету (1898 – 1901). Теорію композиції та історію музики вивчав самостійно. З 1901 Людкевич викладав у школі, редагував журнал «Артистичний вісник» (1905 – 07). Цінним вкладом в українську музичну фольклористику стали  збірки: «Галицько-руські народні мелодії» (1906 – 07), «Мелодії українських народних пісень з Поділля й Холмщини» (1916). У 1907р.  Людкевич виїхав до Відня де  навчався у консерваторії та на музикознавчому факультеті Віденського університету, захистив докторську дисертацію. Станіслав Людкевич брав активну участь в організації Вищого музичного інституту ім. М.В. Лисенка у Львові (з 1908 р. був його директором, з 1919р. – викладач теоретичних дисциплін та інспектор філіалів), диригент аматорських хорів, публіцист, упорядник та редактор музичних видань. Працював із хорами «Боян», «Бандурист», «Сурма». Станіслав Людкевича – один з видатних майстрів української симфонічної музики та монументальних кантат (поеми: «Каменярі» – 1926, «Дніпро» – 1948, «Прикарпатська симфонія» – 1952, кантати: «Кавказ» – 1900-1912, «Заповіт» – 1955, «Батрак» – 1940). Він автор опери «Довбуш» – 1953, скрипкового і трьох фортепіанних концертів, камерних творів,обробки народних пісень. В ранній період творчості композитор перебував під впливом музики М.В. Лисенка, П.І.Чайковського. Пізніше Людкевич напрацював власний стиль, в якому близькість до українського музичного фольклору поєднується з багатою палітрою гармонічних засобів і поліфонічних прийомів. Музичні твори композитора мають ідейну направленість, симфонічна музика відзначається чіткою програмністю. Не втратили свого значення деякі музикознавчі роботи Станіслава Людкевича і його принципи систематизації народних пісень.  1919 року організував концерт ушанування пам’яті померлих композиторів. 1948 року категорично відмовився осудити композитора Василя Барвінського та у 1963 році підписав лист до голови Президії ВР СРСР Л. Брежнєва про звільнення і реабілітацію митця. За багаторічну працю він був відзначений почесними званнями та нагородами. Помер 10 вересня 1979р. у м. Львові. Похований на Личаківському цвинтарі, поле № 3. 1989 року на могилі встановлено пам’ятник створений скульпторами М. Посікірою, Я. Скакуном та Л. Яремчуком.


День Соборності України

100 річчя від дня проголошення акту Злуки

АКТ ЗЛУКИ – урочисте проголошення ДИРЕКТОРІЯ

акту про об’єднання Української Народної Республіки

й Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР)

в єдину незалежну державу 22 січня 1919 в Києві.

       Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців    до етнічної й територіальної єдності, свідченням їхнього самоусвідомлення, важливою віхою процесу становлення політичної нації. Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась об’єднуючим чинником і чи не єдиним спільним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню залишків ідей федералізму в ментальності національної політичної еліти.

      22 січня в Україні відзначається День Соборності, як річницю проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки, яке відбулося в 1919 р. День Соборності України було встановлено згідно з указом Президента України № 42/99 від 21 січня 1999 р, в честь дня про-голошення в 1919 році Акту возз’єднання Української народної республіки і Західно-Української народної республіки в єдину українську державу. У  січні 1918 р. була створена Українська На-родна Республіка, а на територіях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, була утворена Західно-Українська Народна Республіка. У грудні 1918 р. лідери двох держав у Фастові підписали передоб’єднувальний договір. 22 січня 1919 р. цей дого-вір, що увійшов в історію як Акт “Злуки” – акт об’єднання українсь-ких земель, був обнародуваний у Києві на Софійській площі.

Через кілька місяців після проголошення Возз’єднання більшовики зайняли Київ, Східну Галичину окупували поляки, а Закарпаття – Чехословаччина. І хоча Акт Злуки 1919 р. виявився декларативним, ідея соборності продовжувала жити.

22 січня 1990 р. мільйони українців вишикувалися у живий ланцюг від Києва до Львова, відзначаючи День соборності. 30.12.11р. указом Президента України В.Януковича № 1209/2011 День соборності на офіційному рівні було скасовано, та встановлено День соборності та свободи України. Однак 13.11.14р.  указом Президента України П. Порошенка свято було відновлено.

УНІВЕРСАЛ ДИРЕКТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

22 СІЧНЯ 1919 Р.

“Іменем Української Народної Республіки Директорія оповіщає народ український про велику подію в історії землі нашої української.

3-го січня 1919 року в м. Станіславові Українська Національна Рада Західної Української Народної Республіки, як виразник волі всіх українців Австрійської імперії і як найвищий їхній законодавчий чинник торжественно проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Республікою в одноцільну суверенну Народню Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок західних братів наших, Директорія Української Народної Республіки ухвалила тую злуку прийняти і здійсняти на умовах, які зазначені в Постанові Західної Української Народної Республіки від 3-го січня 1919 року.

Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка, Галичина, Буковина, і Угорська Україна, і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка.

Однині народ українській, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду.

22 січня 1919 року.                                                                        У м. Києві”


ДЕНЬ   КОЛИ

ВІДКРИВАЄТЬСЯ   НЕБО

Виявляється, п’ять разів на рік відкривається небо,

тільки кожного разу – це як уперше!

І ми віримо у диво і стаємо ближчими до Бога.

Напередодні свят як ніколи дратує буденна вулична метушня, хляпанина під ногами, неприбрані вулиці, похмурі обличчя… Газетні шпальти та «Блакитні» телеекрани розповідають про те, що люди мерзнуть, тарифи високі, грошей теж немає та й зі сподіваннями на краще якось не складається. Може б то згадати про старенького та сентиментального Діккенса, який примушує плакати при самій лише згадці про Рздво?

Адже наближається велике свято. Свято, яке дає шанс хоча б раз на рік подивитися на цей світ іншими очима, Крізь сірі хмари, зруйноване місто брак тепла та добра подивитися на небо, побачити зорю, що засвітилася понад 2000 років тому у Вифлеємі, яка сяє над карпатськими горами, над вежею Корнякта, над Високим Замком, крізь буденність і страх.

«Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі»,- написав Богдан-Ігор Антонич, наблизивши народження дитини десь на самій зорі історії людства до нас. Бо Різдво – народження Бога для кожного. Це свято душі, яке дозволяє вискочити з колеса невідкладних справ, зупинитися вдома і, не поспішаючи, розповісти дітям про народження Бога. І якщо розповідь ця вийде довгою і неспішною – на краще.

Саме на Різдво ми можемо пробачити те, чого не можна пробачити, відчути велику таємницю життя і зрозуміти, що життя насправді – прекрасна дорога, засипана білим та пухнастим снігом. Чистим та блискучим навіть тоді, коли за вікном іде сірий дощ.

Ходить сонце у кресані,

Спить слов’янськеє Дитя.

Їдуть сани, плаче Пані,

Снігом стелиться життя.

Катерина Сліпченко


ПРОСВІТА

150 років у авангарді державотворення

Незамінні в своїй незмінності,

Нерозмінні в своїй злотоцінності

Українські слова  з-під крила «Просвіти»

Хай літають, як птахи над світом!

Товариство «Просвіта» виникло в 1868 році у Львові як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою, — з одного боку, і москвофільській, — з другого. Галицькі москвофіли, що займали тоді панівне становище у Львові, дуже ворожо сприйняли ідею створення Товариства. “Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народнього організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальности; бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього.” – програма майбутньої праці «Просвіти» була коротко сформульована у виступі студента Андрія Січинського.

Товариство відкривало бібліотеки, друкарні, книгарні, народні театри, кінотеатри, музеї, здійснювало постановку спектаклів на українську тематику, відзначення ювілеїв відомих українських діячів, визначних подій національного значення, організацію публічних читань, упорядкування українських шкіл. На початку свого існування Товариство заснувало три фахові школи: “Господарська школа” у с. Миловання, “Жіноча школа домашнього господарства” у с. Угерці Винявські, “Торгівельна школа” у м. Львів. Першим друкованим виданням “Просвіти” тиражем у 2 тис. примірників стала читанка “Зоря” (1868 р.). У 1924 р. за сприяння “Просвіти” виникли “мандрівні бібліотеки” – організована виїздна торгівля.  У 1939 році Товариство мало 3 тисячі бібліотек (700 тисяч книжок) та понад 3 тисячі читалень. Однак, після приходу більшовицької влади в Галичину, просвітяни зазнали репресій – більшовики заарештовували багатьох членів “Просвіти”, закривали навчальні та культурні осередки, спалювали читальні.

Сьогодні “Просвіта” займається утвердженням української національної ідеї, державної української мови, розвитком національної культури, відродженням історичної пам’яті, формуванням національної свідомості, піднесенням духовності та добробуту українського народу. Осередки Товариства знаходяться у кожному обласному центрі України.


Всеукраїнська науково-практична конференція

“Психолого-педагогічна підготовка майбутніх фахівців

у контексті сучасних освітніх реформ”


МИ ПАМ’ЯТАЄМО

МИ СИЛЬНІ

85 роковини Голодомору в Україні

24 листопада 2018 року о 16 год.

пом’янути

невинно заморений голодом тисяч і тисяч українців

є моментом гідності для кожного із нас

Свідчення очевидців Голодомору

Нонна Ауска,  1923 – 2013,  лікарка, письменниця, на еміграції жила у Німеччині, Чехії, Італії, США

Народилася в Харкові у родині відомого професора геології Харківського університету Олександра Федоровського. Через утиски радянської  влади  батько   втратив   роботу.  Щоб  уникнути  арешту,  сім’я змушена була емігрувати. Нонна спочатку жила в Німеччині, а наприкінці війни –  у Чехії.1968  переїхала до США. У дитинстві десятирічною школяркою, ідучи на навчання, бачила сотні людей,  які приходили у місто, рятуючись від голодної смерті. Ділилася з ними хлібом. Співчувала.  Дослухалася до розповідей родичів напівпошепки про страшний Голодомор, що викошував цілі села, про людей, яких померлими вивозили за село, а серед них знаходилися й живі, які виповзали та віддавали останні сили, прагнучи вижити… Пережите згадувала все життя.

На схилі віку, у 1993 році Нонна Ауска написала чеською мовою оповідання «Голодоморня» про пережите у дитинстві. Цей літературний твір і її дитяче сприйняття великої трагедії українського народу оголює нерв болю й співпереживання. Так Нонна Ауска змогла розповісти світові про Голодомор. Її спогади віднайшла та переклала з чеської на українську у 2008 році празька журналістка Радіо Свобода Оксана Пеленська.

Василь Барка,  1908 — 2003,  поет, прозаїк, літературний критик, автор роману «Жовтий князь»

Народився Василь Барка (справжнє ім’я – Василь Очерет)  у селі Солониця на Полтавщині. Спочатку хлопець навчався в духовному училищі,  згодом  –  на  педагогічних курсах у Лубнах. Із 1927 року вчителював на Донбасі. У березні 1940 року захистив кандидатську дисертацію «Про стиль «Божественної комедії» Данте».  1941-го пішов на фронт добровольцем, двічі поранений, опинився в окупації. 1943 року Василя вивезли до Німеччини як «остарбайтера». Тоді ж письменник обрав собі псевдонім – Барка, із яким увійшов в історію. По закінченню війни вирішив порвати з комуністичним режимом і життям в СРСР. Завдяки Богдану Кравціву отримав посаду коректора у видавництві «Голос» у Берліні. Упродовж 1946-1947 років видав збірки ліричних віршів «Апостоли» й «Білий світ». 1950 року виїхав до США.

У 1932-1933 роках на Кубані 24-річний Василь перебував на межі голодної смерті. Тоді ж він їздив на Полтавщину до рідних і бачив там страшні картини голодної смерті. Під тягарем пережитого письменник протягом наступних 25 років записував різні життєві історії про голод в Україні. В США Василеві Барці вдруге довелося пережити голодні муки. Письменник згадував, що це голодування поновило гостроту відчуттів та підштовхнуло до написання давно задуманого роману « Жовтий князь». Паризький часопис «Ле Монд» назвав роман Василя Барки «Жовтий князь» «найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем».  “Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу… І, може, тому, що я це зазнав, тому мені пощастило в «Жовтому князі» відновити ту психологічну глибинність цієї голодової смерті”.

Дмитро Білоус, 1920 – 2004,  поет

Народився в селі Курмани на Сумщині у багатодітній селянській родині, де зростало одинадцятеро дітей. У розпал Голодомору 1933 року Курмани були занесені на «чорну дошку». Від смерті Дмитра врятував старший брат, який працював у Харківській трудовій колонії Антона Макаренка. Саме туди і потрапив майбутній поет. Однак, видіння пухлих односельців та мертвих з голоду на українських шляхах і дорогах залишилось із ним на все життя. За збірку «Диво калинове», видану 1988 року, удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка.

Ти кажеш не було Голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерна вимели до тла?

Як навіть вариво виймали із печі

І забирали прямо із горшків.

Окрайці виривали з рук малечі,

із торбиночок нужденних стариків?

Олесь Гончар, 1918 – 1995, письменник, літературний критик, громадський діяч, голова Українського республіканського комітету захисту миру, член Всесвітньої Ради Миру

Народився у селі Ломівка (зараз у складі м. Дніпра). Навчався в Харківському університеті, у 1941 році з Харківським студентським батальйоном добровільно пішов на фронт. Після війни закінчив Дніпропетровський університет. Тривалий час був головою правління Спілки письменників України. Олесь Гончар – автор романів «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», у яких він викривав культ особи, викладав власне бачення розвитку цивілізації. Роман «Собор», присвячений збереженню культурної спадщини українського народу, довгий час був під забороною.

У дитинстві Олесь Гончар пережив Голодомор. Вразливому хлопцю трагічні роки запали в душу. Але він, як і більшість тих, хто страждав і бачив страждання навколо, мусив мовчати. Його ще передвоєнна спроба відтворити засобами художнього слова події 1932-1933 років у повісті «Стокозове поле» (1936) не вдалася. Спочатку повість не друкували, а згодом цензура знівечила текст до невпізнання. Більше жодного твору, присвяченого цій болючій темі, Гончар не написав. Переживання трагедії Голодомору письменник вилив на сторінках щоденника. « Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо про голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла».

Микола Руденко, 1920-1994, письменник, філософ, дисидент, політв’язень

Народився в селищі Юріївці на Луганщині. Батько загинув під час пожежі на шахті, коли хлопцеві ще не було й 7 років. Голодомор припав на дитячі роки Миколи, сім’я врятувалися завдяки продуктовому пайку за загиблого тата. Школярем Руденко почав друкувати перші твори. У 1960-1970 роках Микола Руденко під впливом подій в країні починає переосмислювати власне життя в «країні Рад». Він писав листи до ЦК КПУ про вади і прорахунки в керівництві суспільно-політичним життям України, його твори поширювалися «самвидавом». З 1974 року влада починає утиски щодо Руденка: його виключають з Компартії та Спілки письменників, піддають психіатричній експертизі, а 1977-го за участь в Українській гельсінській групі арештовують і засуджують до 7 років таборів і 5 років заслання.

У 1976 році Микола Руденко, перебуваючи на примусовій перевірці у психоневрологічному госпіталі, написав поему «Хрест». У ній письменник описав голодне й напівмертве українське село 1933 року: агонію людей, канібалізм, плач голодних дітей, фарисейство влади.«Пригадую пізню осінь тридцять другого. Сіявся перший сніг. Я йшов на Шидлівку по рятівну пайку. Саме на цій дорозі колись я зустрічав батька з його гостинцями «від зайчика». «Зайчик» був щедрий – не шкодував для мене ні ковбаси, ні цукерків. Спогад про смак його частувань був такий болісний, що я заплакав. Я відчув велику слабість у ногах. Далі йти не було сил – я сів у засніженій ямі край дороги. Свідомість потьмарилась, я провалився в морок непритомності».

Катерина Білокур, 1900 – 1961,  видатна художниця

Народилася у селі Богданівка на Полтавщині. Малювати любила з дитинства, але батьки забороняли і навіть не хотіли пускати до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Грамоту опановувала самотужки, потай малювала, а ще грала у сільському театральному драмгуртку. Двічі намагалася вступити на навчання, але отримувала відмову через відсутність свідоцтва про шкільну освіту. У відчаї намагалася втопитися, але рідні врятували і дозволили займатися улюбленою справою.

У лихоліття Голодомору на Пирятинщині померло понад 3,5 тис. осіб. Можливо, саме мрія стати художником дала сили Катерині Білокур пережити геноцид. Сама вона про це публічно не згадувала протягом багатьох років. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку Катерина обмовилася: «Ну ось уже пережила і 33 рік…»

Перша персональна виставка Катерини Білокур у 1940 році в Полтаві принесла їй славу. Художницю запросили у Москву, а згодом її твори постійно експонувалися.  В 1946-1947 роках родина Білокур змушена була пережити ще один голод. Збирали останні колоски на колгоспному полі. Під впливом побаченого Катерина Білокур пише картину «Цар-Колос», яка стала вінцем її творчості. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав Пабло Пікассо, побачивши в 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі три картини Білокур: «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле». Світове визнання і дружба з відомими людьми не змінили ані її сільського скромного способу життя, ані творчого запалу. Творчий доробок Катерини Білокур налічує 82 картини. Вони й сьогодні вражають своєю неймовірною красою і дивовижною майстерністю авторки. «Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва».

На вікні свічі  не задути,

Скарги і плачі досі чути –

Усе люди тямлять.

Досі жаль до сліз тих, що не впору

Їх потяв укіс Голодомору,

Тож, вічна їм пам’ять.

На вікні свіча миготіла…

                                                                         Богдан Стельмах


 «Україна – це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи», – зазначив глава держави, Петро Порошенко.

Раніше Указом від 19 листопада 2005 року № 1619/2005, враховуючи історичне значення революційних настроїв, Президент України Віктор Ющенко встановив свято – День Свободи. Було запропоновано святкувати це свято щорічно, 22 листопада, з метою затвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання почуттів національної гідності. 22 листопада 2004 дата початку «помаранчевої» революції в Україні, компанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори проти свавілля влади. На жаль, влада, встановлена в Україні на той момент, не змогла реалізувати більшості очікувань, покладених на неї українським суспільством. Згодом, наступним Президентом України став Віктор Янукович. День Свободи в Україні був скасований і об’єднаний з Днем Соборності України Указом від 30 грудня 2011 №1209 / 2011 “Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят” і відзначався з 2012 року – 22 січня.

Після подій 2013-го – 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації «братнім російським народом» Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 872/2014 від 13-го листопада 2014-го року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 – лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада» – йдеться в Указі № 872/2014.


16 листопада – День толерантності

Толерантність – це мистецтво жити

з іншими людьми та з іншими ідеями.

Кофі Аннан

       16 листопада у всьому світі відзначається Міжнародний день толерантності. Його запровадили у 1996 році за рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Саме цього дня ЮНЕСКО ухвалило Декларацію принципів терпимості. У Декларації йдеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної належності чи кольору шкіри. Ця Декларація розвиває принципи, які були сформульовані ще у 1948 році у Загальній декларації прав людини. ЮНЕСКО пропонує відзначати День толерантності у школах і вищих навчальних закладах усіх країн-членів Організації Об’єднаних Націй.

Як заявлено в Декларації принципів терпимості, «терпимість – це те, що робить можливим досягнення миру та веде від культури війни до культури миру».

     Терпимість – це гармонія у різноманітті. Це не тільки моральний обов’язок, але й політична та правова потреба. Пропагування терпимості має особливу важливість в сьогоднішню епоху стрімкого посилення глобалізації, мобільності та взаємозалежності.

    Різноманіття – це безцінна перевага, проте вона може виступати й джерелом напруги. Конфлікти на національному, етнічному, релігійному, конфесійному, політичному та інших підґрунтях стали ознакою сьогодення і в нашій країні. Але толерантність спроможна розряджати потенційні конфлікти.

    Водночас, Декларація чітко формулює положення про те, що у повсякденному житті толерантність – це не бездіяльність, а активна життєва позиція, суть якої полягає не стільки в тому, щоб терпіти чужий спосіб життя, поведінку, звичаї, почуття, думки, ідеї або вірування, але охоче визнавати та приймати поведінку, переконання і погляди інших людей, які відрізняються від своїх власних. Толерантність – це здатність людини, спільноти, держави чути і поважати думку інших.

    Разом із тим, прояв толерантності який співзвучний принципу поваги до прав людини, не означає терпиме ставлення до соціальної несправедливості, злочинів та правопорушень, відмову від своїх поглядів або поступку перед чужими переконаннями.

   Толерантність (терпимість) означає, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і визнавати таке ж право за іншими.

   Ми всі різні, але ми всі рівні  Кожна людина має право жити в мирі та  в зберігання своєї індивідуальності. Це не означає, що бути толерантним   можна  залишатися пасивним перед обличчям расизму, ксенофобії, гендерної або расової дискримінації, або ж мовчати, коли люди стикаються із жорстоким ставленням.

   Декларація принципів терпимості звертається й до держав, які мають гарантувати створення справедливого законодавства, дотримання правопорядку, судово-процесуальних та адміністративних норм. У статті 2 Декларації говориться, що для того, щоб зробити суспільство більш терпимим, держави мають ратифікувати існуючі міжнародні конвенції з прав людини, і, якщо це необхідно, розробити нове законодавство з метою забезпечення в суспільстві принципу рівних прав та можливостей для всіх груп та окремих людей.

Кожна людина – то особистість, індивідуальність, неповторність, до кожної людини потрібно знайти свій підхід і бути толерантним в кожній ситуації, яка б не трапилася в нашому житті.


Французи, італійці, росіяни і всі інші народи співають своїми мовами, і їх ніхто не називає націоналістами.  А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді,  коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного. – Володимир Івасюк

9 листопада в Україні щороку відзначається Свято української писемності та мови. За православним календарем – це день ушанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Вважається, що Нестор-літописець став прабатьком української писемної мови. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Свято було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97. Традиційно цього дня всіх українців запрошують написати Всеукраїнський диктант національної єдності і перевірити свої знання. У 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова належить до найпоширеніших мов світу.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Про це свідчать і архаїзми, і деякі фонетичні та морфологічні ознаки, які зберегла наша мова протягом століть. Щодо початку писемності в українських землях тривають наукові дискусії. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби. Кілька століть нас привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, що сягає глибокої давнини і налічує багато тисячоліть.

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за іменем монаха-переписувача Лаврентія. Зокрема до цього списку входить “Повість врем’яних літ” (або “Повість минулих літ”), написана на початку XII століття. Автором “Повісті” вважається монах Києво-Печерського монастиря Преподобний Нестор-літописець (близько 1050 – 1114 рр.). Також його перу належать житія святих…

Існують версії, що раніше на території України застосовували кілька видів писемності, деякі з них використовували грецьку абетку або латиницю. Сучасний алфавіт української мови здебільшого складається з аналогів грецьких літер і декількох слов’янських знаків, однак раніше, крім кирилиці, використовувалася так звана глаголиця.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника…

 


 Від легенди до правди

100 річниця Листопадового чину

100 років з дня проголошення ЗУНР

 

Бо пора се великая єсть:

У завзятій важкій боротьбі ми поляжем,

щоб волю і славу і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

Іван Франко

“Волею українського народу утворила ся на українських землях старої Австро-угорської монархії Українська Держава. Найвисшою державною властю Української Держави є Українська Національна Рада. З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла владу в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.”

Зранку 1 листопада 1918 року кожен львів’янин, що вийшов з дому на прогулянку, до церкви на День всіх святих чи навіть по справах, міг прочитати ці слова в оголошеннях на стінах львівських будинків. Над Ратушею вперше в історії майорів синьо-жовтий прапор. Стало зрозуміло: закінчилась епоха Габсбурґів. Українська Держава, проголошена напередодні, таки відбулась, та що буде далі – не міг сказати ніхто.

Листопадовий чин – безсумнівно, один з найяскравіших епізодів історії Львова. Пропонуємо вам оглянути, як він відбувся та що йому передувало.

                            

Українські січові стрільціНазва, яка назавжди закарбувалася в українській історії. Стрілецька епопея відкрила нову добу – еру героїчної боротьби за українську державність. Впродовж наступних десятиліть приклад українських січових стрільців надихав тисячі українських героїв до боротьби за кращу долю свого народу.  Початок XX ст. в історії українського народу посідає особливе місце. Уперше за багато років втрати Україною своєї державності бурхливо наростає рух за її відродження, який виливається в могутню національну революцію, що знайшла втілення у створенні незалежної Української Держави.


Українська Повстанська Армія

історія нескорених

Історія УПА ще чекає свого дослідника.

Але це має бути обєктивна історія,

позбавлена міфів і радянського негативізму.

Це має бути історія армії, що боролася у складних умовах і не скорилася.

Українська повстанська армія (УПА) – військово-політична формація українського визвольного руху. Заснована в кінці 1942 року вона діяла до вересня 1949 року, після чого реорганізована в збройне підпілля, діяльність якого припинилася в середині 50-х років. Стратегічною метою діяльності УПА було відновлення української державності, відповідно боротьба розгорталася проти всіх держав, що намагалися завадити цьому. Впродовж усього часу існування УПА головним ворогом вважався СРСР, як держава, що завдала українському народові найжахливіших втрат – масові політичні репресії, голодомори, депортації населення. Поруч з тим УПА із самого початку творилася як реакція населення на німецький окупаційний терор, тому протягом всього періоду німецької окупації велася активна антинімецька боротьба. Українська повстанська армія – це Армія, через яку пройшло понад сто тисяч осіб, за участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона людей.

Українці та Українська Повстанська Армія воювала за Україну ! На своїй, богом даній землі ! Тільки тепер, по-справжньому, починаємо розуміти ким були вояки УПА і чому їх так масово підтримувало населення України. Вони жили в страшні та безглузді часи. І ми не маємо жодного права їх засуджувати! Ніхто не може заперечувати їхнє право бути незалежними. Десятиліттями їх оббріхувала радянська пропаганда та агітація. І результати цієї брехні ми ще досі відчуваємо…Вони були українцями та мріяли про щастя жити в своїй незалежній державі. За щастя бути вільними та жити в своїй незалежній іноді треба заплатити власним життям… але краще загинути вільною людиною в боротьбі, ніж жити рабом. – Таким був зміст боротьби вояків УПА.

СЛАВА ГЕРОЯМ , ЯКІ ВИБОРОЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ !


14 жовтня

День захисника України

Назва цього популярного в народі свята говорить сама за себе. Захист своєї Вітчизни від зазіхань з боку тих, хто час від часу намагається загрожувати державним засадам будь-якої країни – свята справа. Вона вимагає від людей сміливості, честі та відваги, дуже часто величезної самопожертви і колосальної самовіддачі. Як свято, цей День прийшов на зміну не менш популярного колись всенародного Дня Червоної Армії. Радянська держава не «балувала» свій народ великою кількістю всіляких свят і пам’ятних дат. За великим рахунком керівництво намагалося обмежитися тільки специфічними святами, які ретельно намагалися пофарбувати в строгі політичні відтінки правлячої партії. Так було і з Днем Червоної Армії.

Починаючи з 23-го лютого 1923-го за наказом чинної Реввійськради юної радянської держави щорічно стало проводитися свято Дня Червоної Армії. Після Другої Світової війни, в 1946-му році свято набуло нову назву – «День Радянської Армії і Військово-Морського Флоту». Це був один з найулюбленіших і шанованих у народі свят. Народна самосвідомість завжди прагнула до підтримки добрих ініціатив, та вшанування захисників Вітчизни для народу стало однією з гарних славних традицій. Навіть нові реалії і розпад Могутньої Радянської держави не перекреслили цих традицій.

В наші дні День захисника Вітчизни зберігся в Росії, Киргизії і Придністров’ї, в Україні та Білорусії. В Україні День захисників Вітчизни закріплений на підставі Указу Президента незалежної України № 202/99 від 23-го лютого 1999-го року в переліку пам’ятних дат і професійних свят. Однак останні події початку 2014-го року і неоголошена війна Росії проти України змусили переглянути багато поглядів українського суспільства. Відповідно до Указу Президента України № 806/2014 від 14-го жовтня 2014-го року в Україні, з метою вшанування мужності і героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій та перемог українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві і на підтримку ініціативи громадськості, встановлено нове свято – «День захисника України», яке тепер відзначається щорічно 14-го жовтня, в день одного з великих православних свят запорізьких козаків – «Козацька Покрова» («Покров Пресвятої Богородиці»). Цим же Указом визнається таким, що втратив чинність попередній Указ Президента України від 23-го лютого 1999-го №202. З 5-го березня 2015-го року День захисника України став неробочим днем. За відповідні зміни до статті 73 Кодексу законів про працю України №2187 в цілому проголосували 244 народних депутата Верховної Ради України.

У цей День ми приєднуємося до привітань на адресу всіх захисників нашої Вітчизни!

Бажаємо їм благополуччя і сил, здоров’я і щастя!

Мирного неба і смачного хліба!

Зі святом Вас дорогі наші захисники!

День українського козацтва

Зародження і формування української народності відбулося в XII-XV ст. на основі південно-західної частини східнослов’янського населення, яке входило раніше до складу Київської Русі (IX-XII ст.). На основі давньоруської народності сформувалися три східнослов’янські народи – український, російський і білоруський. Починаючи з XIII століття українці зазнали угорського, литовського, польського та молдавського завоювань. З кінця XV століття почалися набіги з татарських ханів, що затвердилися в Північному Причорномор’ї, які супроводжувалися масовим полоном і викраденням українців. У XVI-XVII ст. в ході боротьби з іноземними завойовниками українська народність істотно консолідувалася. Найважливішу роль зіграло при цьому виникнення особливих військових формувань – козацтва (XV століття), яке створило державу (XVI століття) зі своєрідним республіканським ладом – Запорізьку Січ, яка стала політичним оплотом українців. З початку відродження козацтва на Україні президентом України були підписані укази: «Про координаційну раду Українського козацтва», «Про національну програму розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки.» І, звичайно ж, «Про день Українського козацтва». Важко переоцінити роль козацтва в історії українського народу.


Учитель у вимірах епох і цивілізацій

7 жовтня – День працівників освіти

5 жовтня – Всесвітній День Учителів

День працівника освіти – це свято, яке обєднує всіх – академіка і землероба, дідуся, вбіленого сивиною, і маленького дошколярика. Адже в кожного в житті були вони – наставники – ті, хто покладав на вівтар нашого виховання, становлення, дорослішання, мужніння свою молодість і зрілість, думки, мрії, сподівання – своє життя. Особлива, надзвичайна ця професія – Педагог. Адже, з одного боку, потребує глибоких знань, широкої ерудиції, філософського, логічного мислення, розуміння життя, а з іншого – доброти, людяності, теплоти, вміння розуміти і прощати, співчувати й водночас вимагати, одне слово – Любити.

День вчителя: трохи історії

В Україні День вчителя, який офіційно називається День працівників освіти, щорічно святкується в першу неділю жовтня, згідно з Указом президента України від 11 вересня 1994 року. Спершу День вчителя почали відзначати в СРСР з 1965 року. Пізніше, в 1994 році, за рекомендацією ЮНЕСКО це професійне свято працівників освіти отримало статус міжнародного і почало відзначатися 5 жовтня. На сьогоднішній день свято вчителів відзначають майже у 100 країнах по всьому світу. Крім того, Всесвітній день вчителів входить до системи всесвітніх і міжнародних днів ООН.

Цікаві факти про професію педагога і про школу

  • Учитель – одна з найдавніших професій. Перші школи з’явилися в країнах Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Ассирія) в IV-V тисячолітті до н. е.
  • Калькулятор у перекладі з латинської означає “лічильник, рахівник”. Саме калькуляторами називали вчителів арифметики стародавні греки.
  • У День вчителя святкують не тільки вчителі, а й школярі, тому що він збігається з іншою подією – Днем самоврядування в школах, коли один раз у навчальному році учням дозволяється побути викладачами. Цього дня відмінники проводять уроки в класах на правах справжнього вчителя.
  • У багатьох школах для кращого “розуміння матеріалу” застосовувалися тілесні покарання учнів. У деяких країнах биття дітей не було заборонено навіть у XX столітті. Наприклад, в Данії дітей пороли до 1967 року, в Німеччині – до 1983-го, в Великобританії – до 1987 року. А в деяких країнах така практика застосовується й досі.
  • Термін “школа” походить від грецького слова “сколе”, що означає ніяк не роботу а дозвілля.
  • У понад 40 країнах світу навчальний рік розпочинається 1 січня, в 16 країнах – у березні. А ось переважна більшість країн, понад 120, починають вчитися 1 вересня.
  • У Чехії найвищою шкільної оцінкою вважається “1”, а найнижчою – “5”. У Франції взагалі 20 бальна система оцінок. А в США для оцінювання учнів використовуються літери.

Квіти вчителям

В синьому тумані,  в сині димовій 
Яблука рум’яні,  груші медові. 
Линуть птичі зграї,  шелестять гаї… 
Школа відчиняє  двері нам свої. 
Вийдуть нас зустріти  друзі-вчителі, 
Принесім їм квіти  з рідної землі. 
(М. Рильський) 


ДОБРО ТВОРИТИ НА ЗЕМЛІ

ЛЮДИНІ ЛИШ ДАНО.

                                             Василь Сухомлинський

До 100 – річчя від дня народження Василя Сухомлинського

Василь Олександрович Сухомлинський

28.09.1918 – 02.09.1970

Український радянський педагог, публіцист, письменник, поет.

Заслужений вчитель УРСР. Кандидат педагогічних наук.

Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918р. в селі Василівці (тепер Кіровоградська обл.) в бідній селянській сім’ї. Тут минули його дитинство й юність. В 1933р. закінчив семирічку. Влітку 1933р. їде до Кременчука. Спочатку навчався в медичному технікум, але незабаром пішов звідти, вступивши на робочий факультет, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935р. починається педагогічний шлях Василя Сухомлинського. Він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938р. Опісля повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі. У 1941р. добровольцем йде на фронт. У січні 1942р. Сухомлинський був важко поранений, довго лікувався і вже не зміг повернутися до військової служби. У червні 1942р. його призначили директором сільської середньої школи, де він працював до березня 1944р. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже в 1947р. попросився назад до школи. У 1948р. Сухомлинський стає директором Павлиської середньої школи і працює а цій посаді до кінця життя. Ці 23 роки стали найпліднішим періодом його науково — практичної та літературно—публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу Сухомлинський перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості. У 1955р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — ке-рівник навчально—виховного процесу». З 1957р. — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР. 1958р. — заслужений вчитель УРСР. 1968р. — наго-роджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

2 вересня 1970 р. Василь Олександрович Сухомлинський помер.

У 1989 році послідовники створили Міжнародну асоціацію прихильників Сухомлинського (Марбург), а в 1990 р. — Українську асоціацію Василя Сухомлинського, яка систематично проводить Всеукраїнські педагогічні читання, присвячені вивченню і впровадженню у широку педагогічну практику творчої спадщини видатного педагога. Без його творчості не можна уявити сучасної гуманної педагогіки.

Василь Олександрович Сухоминський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей.

До найголовніших, найґрунтовніших творів В. Сухомлинського, опублікованих з 1960 р., належать: «Як ми виховали мужнє покоління», «Духовний світ школяра», «Праця і моральне виховання», «Моральний ідеал молодого покоління», «Сто порад учителеві», «Листи до сина», «Батьківська педагогіка», «Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості» і особливо — «Павлиська середня школа» та «Серце віддаю дітям» (1969). Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. У період з 1945 по 1970 роки надруковано 463 статті; у 1971—1986 рр. — 105 статей. Уже після смерті талановитого педагога з’явилися окремими виданнями праці «Народження громадянина», «Методика виховання колективу», «Розмова з молодим директором школи», «Як виховати справжню людину».

Всі праці Сухомлинського дають переконливе уявлення не тільки про різносторонність педагогічних підходів Сухомлинського, але і про цілісність всього його педагогічного мислення. Твори В. Сухомлинського видані 53-а мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн. примірників. Країни, де видавали твори В. Сухомлинського: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Молдова, Таджикистан, Татарстан, Узбекистан, Чувашія. А також: Англія, Болгарія, Іспанія, Китай, Монголія, Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехословаччина, Югославія, Японія.

 

   

Василь Сухомлинський писав:

«Що було найголовнішим у моєму житті?

Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей».


Немає величі там,

де немає простоти, доброти і правди.

9 вересня – 190 років від дня народження

Льва Миколайовича Толстого

Лев Толстой   – російський письменник і громадський діяч народився 28 серпня (9 вересня) 1828 у селі Ясна Поляна, Тульської губернії, Російської імперії. Він є один із найвідоміших російських письменників і мислителів. Брав участь в обороні Севастополя. Просвітитель, публіцист, релігійний мислитель, його авторитетний погляд послужив причиною виникнення нової релігійно-моральної течії в Росії — толстовства. Член-кореспондент імператорської академії наук (1873), почесний академік за розрядом красного письменства (1900). Письменник, ще за життя визнаний очільником російської літератури. Творчість Льва Толстого ознаменувала новий етап у російському та світовому реалізмі, виступивши містком між класичним романом XIX століття та літературою XX століття. Лев Толстой сильно вплинув на еволюцію європейського гуманізму, а також на розвиток реалістичних традицій у світовій літературі. Твори Льва Толстого багаторазово екранізувалися та інсценувались у СРСР та за його кордоном; його п’єси ставились на сценах усього світу. Найвідомішими творами Толстого є такі романи як “Війна і мир!, “Анна Кареніна” “Воскресіння”, автобіографічна трилогія “Дитинство”, “Отроцтво”, “Юність”, повісті “Козака”, “Смерть Івана Ілліча”, “Крейцерова соната”, “Хаджі Мурат”», цикл нарисів Севастопольські оповідання”, драми “Живий труп” і “Влада темряви”, автобіографічні релігійно-філософські твори “Сповідь” та “У чому моя віра” та інші.  Помер Л.Толстой 7 (20) листопада 1910 року.  10 (23) листопада поховали в Ясній Поляні, скраю лісового яру, де в дитинстві він разом із братом шукав «зелену паличку», яка зберігала «секрет» ощасливлення всіх людей.

 


Молодь, освіта. суспільство

Постав над собою сто вчителів –

вони виявляться безсилими,

якщо ти не можеш сам примусити себе

і сам вимагати від себе.

В.Сухомлинський


Історія виникнення Дня захисту дітей

         За однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення “дитячої” конференції в Женеві.

Офіційна версія виникнення Дня захисту дітей

            Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей 1 червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році. ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров’я і життя дитини – одним із пріоритетів у своїй діяльності. В Україні цей день відзначають із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини. З 27 вересня 1991 року для України набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов’язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля та відпочинок, сприяти наданню їй відповідних можливостей для цього. Цією конвенцією також чітко визначено, що дитина має право на захист від фізичного та психічного насильства. Проте, не завжди деклароване стає реальним.

             У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі, розміщені фігурки – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого загального дому.

              День захисту дітей – це не тільки веселе свято для самих дітей, це і нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, щоб усі діти росли щасливими, вчилися, займалися улюбленою справою і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.


Найсвятіша любов – Материнська

13 травня – день Матері

15 травня – Міжнародний день сім’ї

Віддаймо у цей день шану нашим Матерям!

Привітаймо їх сердечним словом, весняною квіткою,

загляньмо в їхні лагідні очі. Пам’ятаймо,

що сам Господь промовляє до нас материнськими устами.

Тож піклуймося про наших Матерів, слухаймо їх,

оберігаймо їх від смутку і даруймо їм тепло наших сердець.

          Гриміла людська історія, народжувалися і вмирали царства, будувалася культура, бушували кровопролитні війни, але завжди незмінно над Землею, над цією смутною трагічною історією світив образ жінки – образ турботи, самовіддачі, любові, співчуття. І якщо б не було цієї присутності, не було цього світла, наш світ, не дивлячись на всі його успіхи і досягнення, був би страшним світом. І можна, не перебільшуючи, сказати, що людяність людини спасала і спасає Жінка. І спасає не словами, не ідеями і ідеологіями, а своєю мовчазною, дбайливою, люблячою присутністю.                                                            


Наш старовинний Львів

4 травня – День Львова

   ПроЛЬВІВ – під якою він був владою

1256-1340 – Руське Королівство. Львів у складі Галицько-Волинського князівства

1340-1349 – Львів під владою боярської олігархії Дмитра Детька з Перемишля і Данила з Острова

Дмитро Дедько́ – галицький боярин, був фактичним правителем королівства

1353 – Львів під владою русько-литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича

Любарт-Дмитро Гедимінович – князь Любарський (Східноволинський), Луцький, Волинський та Галицький

1372-1378 – Львів під владою намісника Володислава Опольського, фактично під протекторатом Угорщини

З 1372 р. Львовом управляв родич угорського короля, силезького князя Владислава Опольського, який називав себе «господарем Руської землі, вічним дідичем і самодержцем» та карбував власні гроші

1378-1387 – Львів під владою Угорщини

1387-1772 – Львів під владою Речі Посполитої

1772-1918 – Львів під владою Австрійської імперії

1914-1915 – Львів під владою царської Росії.

1918 – Львів під владою Західноукраїнської Народної Республіки.

1918-1939 – Львів під владою Польщі.

1939-1941 – Львів під владою СРСР

1941-1944 – Львів під владою нацистської Німеччини.

1944-1991 – Львів під владою СРСР.

Від 1991 – Львів у незалежній українській державі.

Василь Симоненко

УКРАЇНСЬКИЙ  ЛЕВ

Бубнявіють думки, проростають словами,  Їх  пагіння бринить у завихренні днів.

Цілий тиждень ходжу і живу між левами,  Недаремно і місто називається Львів.

Є міста ренегати, є просто байстрята,  Є леви, що мурликають, ніби коти,

Божевільно безглуздо облизують грати  Ще й пишаються з власної сліпоти.

Але думати про них я сьогодні не хочу,  Бо мені трішечки повезло:

Я побачив у Львові Шашкевича очі,  Кривоносові плечі, Франкове чоло.

Сивий Львове! Столице моєї мрії,  Епіцентре моїх радощів і надій,

Вибухає душа, я тебе розумію,  Але, Львове, хоч трошки мене зрозумій,

Я до тебе прийшов із захопленням сина.  Від степів, де Славута легенду снує,

Щоби серце твоє одчайдушне левине  Краплю сили вдихнуло у серце моє.


26 квітня 1986 р. о 1год. 23хв. 44сек. за київським часом

сталася найбільша техногенна аварія в історії людства –

вибух на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС

26 квітня 1986 року о 1-23-44 за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства, в результаті якої сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році. Лише наступного дня, після того як у Швеції за рівнем радіації визначили, що в Україні мала місце аварія, уряд СРСР повідомив про Чорнобильську трагедію. Від вибуху і при гасінні пожежі, що тривала близько 10 днів, загинув 31 чоловік і більше 200 було госпіталізовано. За неофіційною статистикою в Україні померло не менше 15 тисяч людей, які були уражені в результаті аварії на Чорнобильській АЕС.

Збудована в 1976 році, Чорнобильська АЕС, розташована за 100 кілометрів на північ від Києва; вона мала чотири реактора, кожний з яких був здатен виробляти до тисячі мегават електроенергії.

Увечері 25 квітня 1986 року група інженерів почала проводити на 4-у реакторі абсолютно непідготовлений технічний експеримент, під час якого потужність реактора була знижена на 7% від норми, а контрольні пристрої були відключені. Робота реактора стала нестабільною і неконтрольованою, а спроба відновити стандартний режим його роботи – запізнілою, і 26 квітня 1986 року на 4-у реакторі пролунали два вибухи. Вони були не ядерними, а хімічними, як наслідок перегріву реактора і накопичення великої кількості газів, що з’явились під час неконтрольованої реакції. Потужність вибухів була настільки великою, що було зруйновано стальну і свинцеву обшивку реактора, і в повітря піднялось більше 60 тон радіоактивних матеріалів. Лише через три тижні при допомозі 4 тисяч тон піску, бору, свинця і глини вдалось ізолювати реактор, що продовжував випромінювати радіацію, і запобігти подальшому забрудненню грунту. З території в радіусі 30 км. від місця аварії було евакуйовано більше 100 тисяч людей. Із-за традиційної в СРСР секретності від громадян приховувалась інформація про дійсні масштаби катастофи і в найбільш постраждалих областях України, Білорусії та Росії в перші дні після аварії не здійснювались жодні заходи по захисту населення від радіації.

Щоб запобігти подальшим викидам радіоактивних матеріалів, до кінця 1986-го р. четвертий реактор АЕС був накритий спеціальним “саркофагом”, збудованим руками сотень тисяч добровольців і мобілізованих солдатів, і Чорнобильська АЕС була знову введена в експлуатацію. Однак великі пожежі і аварії в 1991 та в 1996 роках привели до зупинення спочатку другого, а потім і першого реактора. У 2000-у році був зупинений останній, 3-й реактор, і Чорнобильська АЕС повністю припинила свою роботу.


ХРИСТОСВОСКРЕС!

“Дзвони грають шовково, осяйно, бароково,

 дзвони грають, вся земля на привіт поспіша,

дзвони грають шовково, будять Сонячне Слово,

Богдан-Ігор Антонич

Весна… Повітря пронизливо пахне надією…. Наближається велике Свято! З п’янкими запахами весни, зі святом Божого Воскресіння воскресають Любов, Віра, Надія! Вони оселяються в серці, витісняючи сум, відчай, розгубленість… І ми, у день Божого Воскресіння, ніби самі воскресаємо для кращого, для добра і вдячності, для надії, для любові і гармонії! Наші серця зворушуються і наповнюються світлою радістю та теплими почуттями!

      


Краса

педагогічної дії

До 80-річчя від дня народження

Івана Андрійовича Зязюна

Серед вічних професій учительська посідає особливе місце:

вона – початок усіх професій. Змінюються умови й засоби виховання,

та незмінним залишається головне призначення вчителя –

навчити людину бути Людиною.

Іван Зязюн

Іван Андрійович Зязюн народився 3 березня 1938 року у с. Пашківка Ніжинського району Чернігівської області у сім’ї колгоспників.  У 1952 р. – закінчив Пашківську семирічну школу з відмінними успіхами. 1952–1955 – навчався у Галицькій (нині Крутівська) середній школі. 1955–1956 – працював завідувачем будинку культури у с. Пашківка. Серпень 1956 – липень 1959 навчався і працював вихователем у гірничо-промисловому училищі № 5 у м. Свердловську, Луганської обл. У січні 1958 р. одержав посвідчення кадрового шахтаря-прохідника шахтного треку. Його перша професія. Липень 1959 – вересень 1959 – заступник директора з культурно-масової роботи гірничо-промислової школи № 72 м. Володарки, Свердловського р-ну ,Луганської обл. Вересень 1959 – червень 1964 – навчався у Київському університеті ім. Т.Г. Шевченка на філософському факультеті. Серпень 1964 – серпень 1966 – асистент кафедри філософії Дніпропетровського сільськогосподарського інституту, а з 1966 – 1968 – аспірант кафедри філософії Київського університету ім. Т.Г. Шевченка. У 1968 захистив кандидатську дисертацію «Особливості становлення і розвитку естетичного сприймання людини». Присуджено вчений ступінь кандидата філософських наук. Серпень 1968 – листопад 1968 працює старшим викладачем кафедри філософії Театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого (м. Київ) Листопад 1968 – січень 1970 Іван Зязюн старший викладач кафедри філософії Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Лютий 1970 – лютий 1971 – завідувач лабораторії творчих процесів Театру опери і балету ім. Т.Г.Шевченка (м. Київ). Лютий 1971 – березень 1975 – старший викладач, доцент кафедри філософії Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. У березні 1975 р. І.А.Зязюна призначено на посаду  ректора Полтавського педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка де він пропрацював до вересня  1990 р.На базі цього інституту було створено науково-практичну школу І.Зязюна – школу педагогічної майстерності.  У 1977 р.  захистив докторську дисертацію “Формування і сфери вияву естетичного досвіду людини”. Йому було присуджено вчений ступінь доктора філософських наук. У 1981 р.  нагороджений орденом Дружби народів та медаллю “Антона Макаренка”, у 1986 р. – орденом “Трудового Червоного Прапора”, у 1987 р. – медаллю “Ветеран праці”. У 1988 отримав почесне звання “Заслужений працівник вищої школи УРСР”. З 1989 р. дійсний член Академії педагогічних наук СРСР. З Вересня 1990 по травень 1992 працював на посаді Міністра освіти України. Травень 1992 – листопад 1993 завідувач лабораторії естетичного виховання Інституту педагогіки Міністерства народної освіти України. Грудень 1992 дійсний член Академії педагогічних наук України, а з грудня 1995 Член Президії Академії педагогічних наук України. З грудня 1993 р до дня смерті працював директором Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України. Помер Іван Зязюн 28 серпня 2014 року.

” Ім’я вченого – філософа, педагога і організатора освіти України, доктора філософських наук, професора, дійсного члена АПН України Івана Андрійовича Зязюна знане і шановане у педагогічному світі. Але не посади, а, передусім, численні грунтовні наукові праці, оригінальні ідеї, яскрава науково-педагогічна діяльність поставили його в ряд найпомітніших постатей сучасної української педагогіки. Величезний життєвий досвід, потужний інтелектуальний та творчий потенціал, виняткова цілеспрямованість та ентузіазм протягом багатьох років допомагають йому згуртовувати і вести за собою педагогів і науковців, сповнених прагнення до розвитку й удосконалення освітянської справи в нашій державі.” – В.Кремень

    


Найочевидніша

ознака нації

21 лютого –

Міжнародний день рідної мов

Господь подарував нам, українцям, неоціненний духовний скарб – мову.

А ми …?! Наше мовне недбальство перейшло останнім часом у стадію хронічної хвороби! Чому не бережемо одну з наймилозвучніших мов світу – свою, рідну, а обираємо суржик?! Не розуміємо, що цим принижуємо обидві мови –  і українську, і російську!

Цікаво, хто задумається, хто виявиться небайдужим до того, якою буде мова ваших дітей та онуків?!

Важко жити без надії на майбутню національну еліту, а суржикомовцям та бліноязичникам, мабуть- таки, дуже далеко до еліти!

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу». – Ліна Костенко

                 


День пам’яті

Героїв Небесної сотні

День пам’яті Героїв Небесної Сотні — пам’ятний день, що відзначається в Україні 20 лютого на вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні. Пам’ятний день встановлено указом Президента України Петра Порошенка 11 лютого 2015 року з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Цього дня 2014 року під час Єврореволюції на Інституцькій вулиці у Києві силові підрозділи режиму Януковича розстрілювали протестувальників. Всього за день було до ста жертв, яких назвали «Небесною Сотнею». О 22:17 Верховна Рада прийняла постанову «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України», низка представників влади заявили про перехід на бік народу. День 20 лютого став переломним у ході подій Революції гідності.


Звідти, з Крут, наші героїчні діти

дивляться в глибину нашої совісті.

В’ячеслав Чорновіл

До 100-річчя бою під Крутами

        

Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року біля заліз-ничної станції Крути поблизу селища Крути та села Пам’ятне, за 130 км. на північний схід від Києва, 18 км. на схід від Ніжина. Цей бій тривав 5 год. між 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова та загоном із київських курсантів і козаків «Вільного козацтва», що загалом нараховував близько 400 вояків. У бою під Крутами оборонці української державності призупинили наступ противника і здійс-нили організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Радянське військо втратило боєздатність на чотири дні. Поновити наступ на Київ війську Муравйова прийшлося не залізничним шляхом, як задумувалося, а на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками. 2006 р. на місці бою встановлено пам’ятник.

“…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли…” . – Володимир Винниченко

Розвідувальний загін, приблизно 30 бійців, загубив орієнтир та потрапив у полон. За розповідями очевидців, «червоні» жорстоко знущалися над полоненими, потім всіх розстріляли. Ідучи на страту, Григорій Піпський, учень сьомого класу, почав співати «Ще не вмерла Україна», решта його підтримали.  Трагічна загибель студентського куреня під Крутами стала символом патріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918 року, після підписання Брестської мирної угоди, за німецької окупації України та з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі в Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до місця, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним. Поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам’яті тридцяти».


Симфонія

різдвяно-новорічних передзвонів

Виявляється, п’ять разів на рік відкривається небо,

тільки кожного разу – це як уперше!

І ми віримо у диво і стаємо ближчими до Бога.

Наближається велике свято. Свято, яке дає шанс хоча б раз у рік подивитися на цей світ іншими очима. Крізь сірі хмари, брак тепла та добра подивитися на небо, побачити зорю, що засвітилася понад 2000 років тому у Вифлиємі, яка сяє над карпатськими горами, над вежею Корнякта, над Високим Замком, крізь буденність та зневіру. “Народився Бог на санях в лемківським містечку Дуклі”, – написав Богдан-Ігор Антонич, наблизивши народження дитини десь на самій зорі історії людства до нас. 

Різдво – це народження Бога для кожного з нас. Різдво – це свято душі для кожного з нас. Воно дозволяє вискочити з колеса невідкладних справ, зупинитися вдома і не поспішати. Саме на Різдво ми можемо пробачити те, чого не можна пробачити, можемо відчути велику таємницю життя і зрозуміти, що життя насправді – прекрасна дорога, засипана білим та пухнастим снігом, чистим та блискучим навіть тоді, коли за вікном іде сірий дощ…


ГЕНІАЛЬНИЙ ЮВЕЛІР

УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ

До 140 – річчя від дня народження Миколи Леонтовича

Ой ви, білі лебедоньки, голосні пісні,

Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні!

Згинув славний Леонтович у досвітній час,

Білі крила, як вітрила, залишив для нас.

Слава славна не поляже, не помре в віках,

Славен славний Леонтович,

Хай живе в піснях!

Максим Рильський

Микола Дмитрович Леонтович – український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.  Автор широковідомих обробок українських народних пісень для хору «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть».  Його обробка «Щедрика» відома у всьому світі як різдвяна колядка «Carol of the Bells».

Видатний український композитор Микола Дмитрович Леонтович народився в селі Селевинці Подільської губернії. Початки музичної освіти Микола здобув у батька, який, як і дід, був священиком і грав на віолончелі, скрипці, гітарі, непогано співав, і деякий час керував хором семінаристів. Мати, яка мала чудовий голос і любила співати, прищепила сину любов до української народної пісні. Вплив музичного побуту сім’ї доповнювали також враження від співучої української вулиці. Поступово в хлопця виявився нахил до хорового диригування. Із сестер та брата він склав «хор» і диригував ним в ожереді соломи.

Миколу готували в священики, спочатку він учився в Шаргородській бурсі, відтак у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Тоді ж юнак починає записувати мелодії українських народних пісень і робить перші спроби їхньої гармонізації, керує семінарським хором. Але після закінчення навчання він стає народним учителем у Чуківській сільській школі, де викладає співи та арифметику. Там Микола Дмитрович створив хор, музичний гурток, уклав дві збірки пісень із Поділля, які надіслав Миколі Лисенку. Композитор угледів хист талановитого самоука: «Із цього вчителя будуть люди».  Так нікому раніше невідомий народний учитель із Поділля, по суті, самоук, став одним із найяскравіших композиторів початку ХХ століття. «Він ніби різьбяр у музиці, – говорив про нього К.Стеценко. – Його техніка, обробка найменшої речі настільки ажурна, ніби тонка різьба із золота, прикрашена самоцвітним камінням…»

Основу музичної спадщини Леонтовича складають хорові мініатюри – обробки українських народних пісень, які й донині є неперевершеними й виконуються всіма українськими хорами як в Україні, так і в діаспорі. Це позначені великим талантом композитора перлини народного мелосу «Щедрик», «Козака несуть», «Дударик», «Із-за гори сніжок летить», «Женчичок-бренчичок», «Гаю, гаю, зелен розмаю» та багато інших.

На основі українських народних мелодій Леонтович створював цілком оригінальні самобутні хорові композиції, всебічно художньо переосмисливши їх, надавши їм неповторного звучання. Він був одним з перших серед майстрів української музики, зокрема таких, як М.Лисенко, К.Стеценко, П.Козицький, які по-новому інтерпретували фольклор і в кожній народній перлині прагнули передати її неповторний образний зміст і самобутню художню красу, використовуючи музичні надбання європейської музично-хорової культури. Водночас почерк Леонтовича вирізняється з-поміж інших граничною гнучкістю і природністю руху голосів, ювелірною шліфовкою деталей.

Син і онук священиків, Микола Дмитрович із дитинства виростав в атмосфері церковних співів. У ранніх церковних гармонізаціях він дотримувався традиційного православного канонічного співу, багато в чому нагадуючи твори Д. Бортнянського й Архангельського. Працюючи над творами «На воскресіння Христа», «Хваліте ім’я Господнє», «Світе тихий», «Літургія», він навіть починає перекладати з грецької та старослов’янської мов українською найкращі зразки духовної музики. Проте, створена Леонтовичем «Літургія» та інші твори засвідчили, що з’явився новий стиль української церковної музики з яскравою національною ознакою, з використанням фольклору.

Визначаючи особливості музики Леонтовича, відомий чеський вчений Зденек Неєдли підкреслював, що подальший розвиток хорового мистецтва в Україні після Леонтовича пішов шляхом гармонізації та характеристики. Пошуки характерного у пісні, уміння це характерне й індивідуальне піднести до високого рівня художнього узагальнення – одна з найістотніших рис творчості Леонтовича.

 


Геноцид української душі

День пам’яті жертв Голодомору

25 листопада 2017 року о 16 год.

пом’янути

невинно заморений голодом тисяч і тисяч українців

є моментом гідності для кожного із нас

«Україну можемо втратити!» — писав переляканий Сталін влітку 1932 року. Він боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією. Щоб не втратити, він вирішив стратити Україну. Стратити як уособлення всього, що ненавидів диктатор — свободи, самодостатності, культурної унікальності.

Попри інформаційну блокаду, яка приховувала злочин, — це була публічна страта. Про неї знали приречені на загибель, знали в межах Сталінової імперії, переповідаючи пошепки жахливі подробиці. Про неї керівництву своїх держав доповідали закордонні розвідники та дипломати, писали відважні журналісти у світових медіа. Вбивство цілого народу без війни у мирний час мало залякати інших, засвідчити всемогутність і безкарність «вождя народів».

Голод обраний як зброя геноциду дав Сталіну можливість не лише забрати життя у мільйонів українців, але вбити тих із них, хто пережили масове вбивство. Вбити їх як українців: ті, хто вижили, добровільно позбавлялися власної мови, культури, традицій, вбити їх як людей: перетворити в істот, позбавлених почуття гідності. Тому результатом Голодомору стали не лише мільйони вбитих та опустілі українські домівки, але й спустошені душі тих, хто пережив 1933-й. Люди боялися згадувати жахи, свідками яких стали. Боялися не лише тому, що очікувало покарання. Їм боляче було пригадувати себе інших, тих, якими вони були до 1932-го. Боляче було гадати, якими б вони стали, якби не Голодомор, що назавжди поламав їхні життя, позбавив можливості бути собою. Але геноцид зламав не усіх. Серед тих, хто вижили фізично, були й такі, хто не дав знищити себе духовно. Попри те, що вони, як й інші, бачили жахіття голодної смерті рідних та близьких, самі заглядали їй у вічі, відчували, як впевнено тваринне єство може наповнювати людську істоту. Голодомор не зламав їх, не змусив зрадити своє індивідуальне та національне «я». Згодом вони зуміли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932-1933-му, і всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років. Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці й техніці. Вони не забували про Голодомор, але ця пам’ять не стримувала їх розвиток, а робила  сильнішими. Ці чоловіки та жінки знали, що  живуть не лише за себе, але й за мільйони інших, вбитих фізично чи духовно. Знали, що несуть у собі унікальну культуру, яку мають врятувати, щоб зберегти різноманітність світу.

Завдяки їм Сталін програв — Голодомор не зламав України. Після десятиліть нищення вона звелася на ноги і в 1991-му поставила крапку в історії створеної ним імперії. І нині Україна впевнено зупиняє спроби відродити цю імперію. Впевнено захищає рубежі свободи — свободи власної, свободи Європи.

Бо ми народ, який не зламали геноцидом.

Володимир В’ятрович,

голова Українського інституту національної пам’яті



 «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи,

щоб не довелося гірко любити її, втративши.

Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла,

або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі.»

Вячеслав Чорновіл

«Україна – це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи»,зазначив глава держави, Петро Порошенко.

Раніше Указом від 19 листопада 2005 року № 1619/2005, враховуючи історичне значення революційних настроїв, Президент України Віктор Ющенко встановив свято – День Свободи. Було запропоновано святкувати це свято щорічно, 22 листопада, з метою затвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання почуттів національної гідності. 22 листопада 2004 дата початку «помаранчевої» революції в Україні, компанії загальнонаціональних протестів, мітингів, пікетів, страйків і інших акцій громадянської непокори проти свавілля влади.

На жаль, влада, встановлена в Україні на той момент, не змогла реалізувати більшості очікувань, покладених на неї українським суспільством. Згодом, наступним Президентом України став Віктор Янукович. День Свободи в Україні був скасований і об’єднаний з Днем Соборності України Указом від 30 грудня 2011 №1209 / 2011 “Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят” і відзначався з 2012 року – 22 січня.

Після подій 2013-го – 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації «братнім російським народом» Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України, відповідно до Указу Президента України Петра Порошенка № 872/2014 від 13-го листопада 2014-го року, з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддаючи належне шанування патріотизму і мужності громадян, які восени 2004-го року і в листопаді 2013 – лютому 2014 стали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів Української держави та її європейського вибору, святковий День отримав нове дихання. «Встановити в Україні День Гідності та Свободи, який відзначати щорічно 21 листопада»йдеться в Указі № 872/2014.

«Ми нічого не мали, крім своєї честі й гідності – це була вся наша зброя»

В. В’ятрович


16 листопада 

Міжнародний день толерантності

Толерантність – це мистецтво жити

з іншими людьми та з іншими ідеями.

Кофі Аннан

     16 листопада у всьому світі відзначається Міжнародний день толерантності. Його запровадили у 1996 році за рішенням Генеральної Асамблеї ООН. Саме цього дня ЮНЕСКО ухвалило Декларацію принципів терпимості. У Декларації йдеться про рівність усіх людей, незалежно від їхнього віросповідання, етнічної належності чи кольору шкіри. Ця Декларація розвиває принципи, які були сформульовані ще у 1948 році у Загальній декларації прав людини. ЮНЕСКО пропонує відзначати День толерантності у школах і вищих навчальних закладах усіх країн-членів Організації Об’єднаних Націй.

Як заявлено в Декларації принципів терпимості, «терпимість – це те, що робить можливим досягнення миру та веде від культури війни до культури миру». Терпимість – це гармонія у різноманітті. Це не тільки моральний обов’язок, але й політична та правова потреба. Пропагування терпимості має особливу важливість в сьогоднішню епоху стрімкого посилення глобалізації, мобільності та взаємозалежності.  Різноманіття – це безцінна перевага, проте вона може виступати й джерелом напруги. Конфлікти на національному, етнічному, релігійному, конфесійному, політичному та інших підґрунтях стали ознакою сьогодення і в нашій країні. Але толерантність спроможна розряджати потенційні конфлікти.  Водночас, Декларація чітко формулює положення про те, що у повсякденному житті толерантність – це не бездіяльність, а активна життєва позиція, суть якої полягає не стільки в тому, щоб терпіти чужий спосіб життя, поведінку, звичаї, почуття, думки, ідеї або вірування, але охоче визнавати та приймати поведінку, переконання і погляди інших людей, які відрізняються від своїх власних. Толерантність – це здатність людини, спільноти, держави чути і поважати думку інших. Разом із тим, прояв толерантності який співзвучний принципу поваги до прав людини, не означає терпиме ставлення до соціальної несправедливості, злочинів та правопорушень, відмову від своїх поглядів або поступку перед чужими переконаннями. Толерантність (терпимість) означає, що кожен вільний дотримуватися своїх переконань і визнавати таке ж право за іншими.  Ми всі різні, але ми всі рівні  Кожна людина має право жити в мирі та  в зберігання своєї індивідуальності. Це не означає, що бути толерантним   можна  залишатися пасивним перед обличчям расизму, ксенофобії, гендерної або расової дискримінації, або ж мовчати, коли люди стикаються із жорстоким ставленням.

     Декларація принципів терпимості звертається й до держав, які мають гарантувати створення справедливого законодавства, дотримання правопорядку, судово-процесуальних та адміністративних норм. У статті 2 Декларації говориться, що для того, щоб зробити суспільство більш терпимим, держави мають ратифікувати існуючі міжнародні конвенції з прав людини, і, якщо це необхідно, розробити нове законодавство з метою забезпечення в суспільстві принципу рівних прав та можливостей для всіх груп та окремих людей.

Сьогодні варто замислитися над цим

та зробити себе і світ навколо 

хоч на краплину добрішим та толерантнішим.

               


Будівничі казкового світу

130 років від дня народження С.Я.Маршака

Самуїл Якович Маршак народився 22 жовтня (3 листопада) 1887 року в Воронежі в єврейській родині. Прізвище роду «Маршак» походить від відомого рабина Аарона Кайдановер, і в короткому перекладі означає — «наш учитель». Раннє дитинство та шкільні роки Самуїл провів у містечку Острогожськ під Воронежем. У Воронезькій гімназії учитель словесності привив любов до класичної поезії, заохочував перші літературні спроби майбутнього поета, вважав його вундеркіндом. Ще в шкільні роки були написані перші вірші Маршака. Відомий критик Володимир Стасов, прочитавши один з поетичних зошитів Самуїла, допоміг йому вступити до гімназії Петербурга. Після знайомства в 1904 році з Максимом Горьким, Маршак з 1904 по 1906 рік проживав в Ялті у Горького на дачі. У 1907 році була опублікована перша збірка на єврейську тематику «Сіоніди». У 1911 році здійснив подорож на Близький Схід як кореспондент газети. Він відвідує Грецію, Туреччину, Палестину і Сирію. Під враженням від поїздки, Маршак пише одні з найвдаліших своїх віршів того періоду. У подорожі він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Софією. Після весілля в 1912 році пара їде в Англію, де навчається в університеті Лондона. Проживаючи в Англії, Маршак почав перекладати на російську мову сонети В. Шекспіра, вірші У. Блейка, Р. Кіплінга, Дж. Остін, балади та пісні Р. Бернса. Переклади, зроблені ним, стали класичними, а сам Маршак отримав почесне звання громадянина Шотландії. Повернувся до Росії в 1914 році, а в 1920 організував в Краснодарі кілька театрів для дітей. Написав багато творів для дітей — казки «Дванадцять місяців», «Будинок, який побудував Джек ». Потім Самуїл Маршак деякий час писав у жанрі сатири. Нарівні з дитячими віршами, поемами , Маршак трудиться над серйозними питаннями (наприклад, «Обрана лірика », «Ліричні епіграми »). Письменник отримав кілька премій, нагород, орденів за свою творчість, серед яких Ленінська і Сталінська премії. Помер Самуїл Маршак 4 липня 1964 в Москві. Поховали його на Новодівичому кладовищі.

110 років від дня народження Астрід Ліндрген

Астрід Ліндгрен народилася 14 листопада 1907 в містечку Віммербю на півдні Швеції, в сім’ї селянських фермерів. Як стверджувала сама письменниця в автобіографічному збірнику «Мої вигадки» (1971), у неї було щасливе дитинство, повне ігр та пригод. Закінчивши середню школу, Астрід недовго пропрацювала журналісткою в місцевій газеті, а потім поїхала до Стокгольма, де вчилася на стенографістку. Паралельно вона працювала за фахом. Незабаром вона вдало вийшла заміж за Стуре Ліндгрена. На той момент у неї вже був маленький син Ларс. Відразу після заміжжя Астрід залишила роботу, щоб піклуватися про сина і про новонароджену доньку Карін (1934). За словами письменниці, її перша повість-тетралогія, «Пеппі Довгапанчоха» (1945) вийшла в світ саме завдяки дочці. Коли дівчинка захворіла, їй довелося щовечора розповідати всякі історії. Так, одного разу Карін замовила історію про Пеппі Довгапанчоха, ім’я якої вигадала на ходу. Книга мала приголомшливий успіх. Домогосподарці Астрід відразу ж запропонували роботу в дитячому видавництві і присудили кілька премій. Сьогодні її твори перекладені на багато мов в 60 і більше країнах світу. Історія про Карлсона також з’явилася завдяки дочці, яка часто розповідала про загадкового человічка, який залітав у вікно. Крім дитячих книг, письменниця іноді створювала романтичні історії, наприклад, «Брати Левине Серце» (1979), а також дитячі детективи і шахрайські повісті про Еміля з Леннеберги. Астрід Ліндгрен стала першою дитячою письменницею у своїй країні, що отримала премію за досягнення в галузі літератури. Найбільший творчий розквіт письменниці випав на 1940-1950-і роки. Однією з найкращих робіт Ліндгрен була повість-казка про самотніх і занедбаних дітей «Міо, мій міо» (1954). У вільний від письменства час, вона вела різні ток-шоу та вікторини на шведському телебаченні та радіо. Померла видатна письменниця 28 січня 2002 року в Стокгольмі, переживши чоловіка і сина.


9 листопада

день української писемності і мови

9 листопада в Україні щороку відзначається Свято української писемності та мови. За православним календарем – це день ушанування пам’яті Преподобного Нестора-літописця – послідовника творців слов’янської писемності Кирила і Мефодія. Вважається, що Нестор-літописець став прабатьком української писемної мови. Преподобний Нестор працював до останнього дня свого земного життя. Мощі святого покояться в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Свято було започатковано Указом президента України від 6 листопада 1997 року № 1241/97. Традиційно цього дня всіх українців запрошують написати Всеукраїнський диктант національної єдності і перевірити свої знання. У 1989 році Верховна Рада УРСР надала українській мові статусу державної. Вона також є рідною мовою українців, які проживають за межами України: в Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова належить до найпоширеніших мов світу.

Генеалогічно українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї. Про це свідчать і архаїзми, і деякі фонетичні та морфологічні ознаки, які зберегла наша мова протягом століть. Щодо початку писемності в українських землях тривають наукові дискусії. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї тощо ще за трипільської доби. Кілька століть нас привчали до думки про нібито “вторинність” української мови, ретельно приховуючи від українців величезний масив української ж писемності, історії та культури, що сягає глибокої давнини і налічує багато тисячоліть.

Давніший із літописів, який дійшов до нас, був написаний у 1377 році на пергаменті – вичиненій телячій шкірі. Він носить назву Лаврентіївського, за іменем монаха-переписувача Лаврентія. Зокрема до цього списку входить “Повість врем’яних літ” (або “Повість минулих літ”), написана на початку XII століття. Автором “Повісті” вважається монах Києво-Печерського монастиря Преподобний Нестор-літописець (близько 1050 – 1114 рр.). Також його перу належать житія святих…

Існують версії, що раніше на території України застосовували кілька видів писемності, деякі з них використовували грецьку абетку або латиницю. Сучасний алфавіт української мови здебільшого складається з аналогів грецьких літер і декількох слов’янських знаків, однак раніше, крім кирилиці, використовувалася так звана глаголиця.

Давньою українською мовою написані козацькі державні документи й хроніки, створена самобутня художня писемність епох – від Івана Вишенського до Григорія Сковороди. Українці мають свою могутню класичну літературу визнаних світом геніїв: Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника…


Дмитро Вітовський

До 130-річчя від дня народження

Хто умирає в боротьбі,

В серцях живе навіки!

(Олександр Олесь)

Вітовський Дмитро Дмитрович – літературний псевдонімГнат Буряк народився 08.11.1887, в селі Медуха, тепер Галицького р-ну Івано-Франківскої обл. Випускник Станіславівської гімназії та правничого факультету  Львівського університету, військовий і громадський діяч, політик, полковник легіону Українських січових стрільців, полковник УГА, Державний секретар Військових справ ЗУНР. 1 листопада 1918 року Дмитро Вітовський очолив Листопадовий чин. Тоді він телефонував до Києва: “Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України”. Член Головної Управи Української радикальної партії, голова драгоманівської таємної організації, один із найактивніших провідників студентської молоді. Брав участь у боротьбі за створення українського університету, розробив план звільнення з в’язниці  Мирослава Січниського, котрий здійснив замах на намісника Галичини графа Андрія Потоцького. За активну політичну діяльність був засуджений та позбавлений старшинського ступеня австрійської армії, якого отримав  1908 року. Повертаючись в Україну, загинув в авіакатастрофі під Ратибором разом із ад’ютантом, чотарем УГА Юліаном Чучманом (1895—1919). Донедавна вважалося, що він загинув 4 серпня 1919, проте київський історик Павло Гай-Нижник на підставі раніше невідомих документів встановив, що Дмитро Вітовський загинув 2 серпня 1919р. Похований був у Берлані 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів.

«Хоч би з нас сотня мала вернутися до дому, ми мусимо виконати свій національний обов’язок» – Дмитро Вітовський

1 листопада 2002 р. прах Дмитра Вітовського урочисто перепоховано на Личаківському цвинтарі міста Львова; перепохованням опікувався Ференцевич Юрій.


Листопадові революції.

Вони міняють країну і  кожного з нас…

Бо пора се великая єсть:

У завзятій важкій боротьбі ми поляжем,

щоб волю і славу і честь,

Рідний краю, здобути тобі!

                                                         Іван Франко

Український народ зумів у нелюдських умовах національного та соціального гніту відродитися, зберегти рідну мову, національні традиції, власну історію. І нині, в критичний момент, коли українцям знову доводиться збройно захищати своє право на власну державу від московського загарбника, нам конче слід пам’ятати: Українці завжди прагнули волі і ціною власного життя здобували її.

«Україна – це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004-го року, який був Святом Свободи, і Революція 2013-го року, Революція Гідності. Це був дуже важкий іспит для України, коли українці продемонстрували свою європейськість, гідність, своє прагнення до свободи», – Президент Петро Порошенко.

   


Олександр Барвінський

до 170 річчя від дня народження

Рід Барвінських

Історія роду Барвінських нараховує кілька сторіч, і всі представники відзначалися подвижництвом на ниві науки і культури, має значні заслуги в розвитку української духовності, освіти, шкільництва. Цей славетний рід походить із села Барвінок коло Дуклі (тепер Польща, повіт Кросно). Мартин Барвінський (1784-1865) – брат Григорія, архипресвітер Львівської митрополичої капітули, професор і ректор Львівського університету, депутат Галицького станового сейму (1835-1860)

Помітне місце займає гілка цього древнього роду, що бере свої витоки від священика Григорія Барвінського, який був душпастирем спочатку у Баворові, згодом у Шляхтинцях, а від так і в сусідніх Курниках і Лозові (всі села Тернопільського району). Говорячи про славний рід Барвінських, історики та краєзнавці, звичайно зосереджують увагу на його дітях, громадська діяльність і творчість яких мали широкий резонанс в західноукраїнському суспільстві другої половини ХІХ і першої половини ХХ ст. Але й наступне покоління Барвінських примножило славу знатного роду, зробило свій чималий внесок. Отець Григорій Барвінський із дружиною Доміцелею з Білинських, що теж була дочкою пароха у селі Козівка виховали 8 дітей. Троє із них – сини Осип, Володимир і Олександр найбільше прославили свій рід жертовною працею для України.  Всі троє народилися у Шляхтинцях і всі закінчили Тернопільську гімназію, а потім навчалися у Львові.

Найстарший із них – Осип – обрав шлях батька. Навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, був священиком у селі Сироварах на Зборівщині. Проте, за прикладом батька, не обмежився церковними обов’язками, а став відомим культурним діячем, письменником.

На жаль, менше часу відміряла доля іншому талановитому братові – Володимиру засновнику найавторитетнішого галицько-українського часопису «Діло» (1880), наприкінці 70-початку – 80-х років лідера народовців. Про рівень його авторитету свідчить той факт, що за австрійської доби його особа вшановувалася на тому ж рівні, що й особа Маркіяна Шашкевича.

Чимало з того, що не встиг зробити Володимир, здійснив інший брат – Олександр, котрого безумовно вважають найчільнішим представником роду Барвінських. Олександр Барвінський український громадсько-політичний діяч Галичини,історик, педагог. У 1891-1907 роках — посол до австрійського парламенту. Народився 6 червня 1847 рокув селі Шляхтинцях (Тернопільський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Тернопільський район, Тернопільська область, Україна) Закінчив гімназію в Тернополі та філософському ф-т Львівського університету (1868). У студент. роки брав участь в українському громадському житті, був головою відновленої львівської «Громади», співзасник часопису «Правда» (1867). Налагодив контакти з діячами українського руху в Російській імперії, зокрема з лідерами «Старої громади» В. Антоновичем та О. Кониським. Від 1868 вчителював у Бережанах, від 1871 – в Тернополі. У 1870–80-х рр. разом із братом Володимиром розробляв програми народницького руху в Галичині, стояв біля витоків газети «Діло». Згодом керував групою львівських народовців, організовував наук. рух на Тернопільщині. 1891–1907 – депутат Державної Ради у Відні, одночасно 1894–1903 – депутат Галицького сейму. Барвінський розпочав видавництво «Руської історичної бібліотеки» (1886), де друкувалися дослідження з історії України та українського народу. Брав участь в українсько-польсько-австрійських переговорах, які призвели до створення так званої. нової ери (1890), що мала на меті досягти порозуміння між поляками й галицькими українцями, дати їм можливість політичного й культурно-економічго розвитку. Відстоював широке бачення українського питання з урахуванням міжнародних відносин, українсько-польського порозуміння, європеїзацію українського суспільства, виступав за активну політику українців у Галицькому сеймі та Державній Раді. Після невдачі «нової ери» продовжував наполягати на потребі українсько-польського. порозуміння, через що як політик втратив популярність серед галицьких українців.У 1896 році виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 році перетворився на Християнсько-Суспільну Партію. 1906 року став урядовим радником, у 1910 році — радником двору. В 1918–1919 роках — делегат Української Національної Ради ЗУНР, очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західно-Української Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини відійшов від політичної діяльності. Помер 25 грудня 1926 року у Львові. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі.


1 червня – Міжнародний день захисту дітей

Історія виникнення Дня захисту дітей

 За однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення “дитячої” конференції в Женеві.

Офіційна версія виникнення Дня захисту дітей

            Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей 1 червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році. ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров’я і життя дитини – одним із пріоритетів у своїй діяльності. В Україні цей день відзначають із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини. З 27 вересня 1991 року для України набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов’язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля та відпочинок, сприяти наданню їй відповідних можливостей для цього. Цією конвенцією також чітко визначено, що дитина має право на захист від фізичного та психічного насильства. Проте, не завжди деклароване стає реальним.

У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі, розміщені фігурки – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого загального дому.

 День захисту дітей – це не тільки веселе свято для самих дітей, це і нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, щоб усі діти росли щасливими, вчилися, займалися улюбленою справою і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.


18 травня – Міжнародний день музеїв

Міжнародний день музеїв з’явився в календарі в 1977 році, коли на черговому засіданні ICOM (International Council of Museums – Міжнародна рада музеїв), яке відбулося в Москві  та Ленінграді, була прийнята пропозиція про встановлення цього свята. Тоді ж запропонували й девіз свята: «Музеї – важливий засіб культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами.»  З 1978 року цей день відзначається щорічно більш ніж у 150 країнах.

За словами Жака Перо, президента ICOM, «музеї повинні зайняти місце в серці суспільства і бути відкритими громадськості. Розвиток наших установ залежить у великій мірі від допомоги громадськості, і ми повинні запропонувати їй можливість підтримати наші цілі і взяти участь в нашій роботі. Таким чином, необхідно, щоб музеї та суспільство працювали разом, в дусі творчості та інновацій».

Прийнято вважати, що через музеї суспільство висловлює своє ставлення до історико-культурної спадщини, і з цим важко не погодитись. Збираючи і зберігаючи пам’ятки матеріальної і духовної культури, вони ведуть велику науково-освітню та освітньо-виховну роботу.

 


          У культурі будь-якого народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. Вишиванка – яскравий приклад і підтвердження цьому. Історія вишиванки своїми витоками сягає в незапам’ятні часи. Ще за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.

          Знаменитий арабський мандрівник X ст. у своїх розповідях також згадує про русів, які носили вишитий одяг. У ході сучасних досліджень, наприклад, на Черкащині були знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датування знахідок VI ст., дослідження яких показали ідентичність елементів одягу і орнаменту вишивки українського народного костюма XVIII-XIX століть.

         День вишиванки – поки ще не офіційне і відносно нове народне свято, покликане сприянню єдності і культурного відродження всього багатонаціонального українського народу. Воно відзначається в третій четвер травня.

         В 2017 році День вишиванки припадає на 18 травня


14 травня, неділя

День матері в Україні

В цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі Святом. 

Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

Час жінки

Перше, що Євангеліє навіки закріпило в жіночому образі – це любов. Але не просто любов, а любов-турботу, любов-службу, любов-самовіддачу і притому любов, яка нічого не вимагає взамін…

Все це було давно… Гриміла людська історія, народжувалися і вмирали царства, будувалася культура, бушували кровопролитні війни, але завжди незмінно над Землею, над цією смутною трагічною історією світив образ жінки – образ турботи, самовіддачі, любові, співчуття. І якщо б не було цієї присутності, не було цього світла, наш світ, не дивлячись на всі його успіхи і досягнення, був би страшним світом. І можна, не перебільшуючи, сказати, що людяність людини спасала і спасає Жінка. І спасає не словами, не ідеями і ідеологіями, а своєю мовчазною, дбайливою, люблячою присутністю.

З проповіді Олександра Шмемана


Ірина Вільде

українська письменниця, літературна критикиня і редакторка.

110 років від дня народження

Ірина Вільде — псевдонім Дарини Дмитрівни Полотнюк-Макогон (Полотнюк — за чоловіком, Макогон — за батьком) народилася 5 травня 1907 р. у м. Чернівці в родині письменника Дмитра Макогона, який походив з давнього шляхетського роду. У Чернівцях здобула початкову освіту. Через конфлікти батька з румунською владою 1923 р. разом з усією родиною, нелегально перейшовши польсько-румунський кордон, Вільде оселилася у Станиславові (тепер — Івано-Франківськ). Тут вона завершила середню освіту, познайомилася з майбутнім чоловіком Євгеном Володимиром Полотнюком, працювала у приватній українській гімназії. Від 1928 р. навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на славістиці, була однокурсницею Богдана Ігоря Антонича, з яким пізніше підтримувала творчі контакти. На 4-му курсі змушена була перервати навчання, за одними джерелами — через матеріальні труднощі, за іншими — через підозру у причетності до Української військової організації (УВО). У 1933 р., коли її однокурсники завершили університетські студії, Ірина Вільде вчителює, а відтак розпочинає свою журналістську діяльність: переїжджає до Коломиї, де працює у часопису “Жіноча доля”, що був на половину актуально-суспільним, на половину літературним виданням. Тут письменниця й журналістка живе і працює до 1939 р. Дистанційно вона є активною у львівському літературному просторі — саме тут виходять її книжки. За збірку новел “Химерне серце” і повість “Метелики на шпильках”, що вийшли у 1935 р., Ірина Вільде стала лауреаткою другої нагороди премії Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка — найпрестижнішої літературної відзнаки в українській Галичині.

Ірина Вільде і Михайло Рудницький — це дві видатні постаті західноукраїнського літературного життя міжвоєнного періоду, проєвропейськи орієнтовані літератори, представники т. зв. ліберального літературного напряму, які залишилися у Львові, коли тут остаточно утвердився Радянський Союз. Це й наклало відбиток на їхню біографію і творчість.

Від 1944 р. і аж до смерті Ірина Вільде — у Львові. Працювала кореспонденткою газети “Правда України” (1945–1949), була обрана депутаткою Верховної ради УРСР, до обласної і міської рад м. Львова. Нагороджена двома радянськими орденами (1947, 1957). У 1965 р. отримала Шевченківському премію за роман “Сестри Річинські”. Довгий час була головою Львівської організації Спілки письменників УРСР. Якщо у міжвоєнній Галичині Ірина Вільде була далека від суспільно-національних тем у своїй творчості, належала до позаідеологічних письменниць, була виразно жіночою авторкою (відповідно до тодішнього уявлення про жіночність та жіноче письмо), то радянська культурно-літературна політика стала для неї викликом. Зрештою, на сьогодні мотиви радянізації Вільде як особистості та як письменниці, драматичні чи прагматичні обставини цього вибору є до кінця не проаналізовані чи відрефлектовані. Згадуючи галицьке міжвоєння та свою тогочасну активність, вона далеко не на всьому фокусувалася, зокрема, оминала увагою забороненого у радянські часи Богдана Ігоря Антонича, одного із найважливіших письменників для неї у передвоєнний час. У Львові письменниця жила на теперішній вулиці Максима Кривоноса (буд. 33, кв. 7). Померла 30 жовтня 1982 р. Похована на Личаківському цвинтарі.

Андрій Чайковський

український поет, громадський діяч, адвокат

160 років від дня народження

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857 р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову  освіту одержав у дяка с.Гордині, закінчив у 1877р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935р. Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина (“Боян”, “Надія” тощо).

Важкі обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і походу 1882р. на придушення повстання в Боснії, а далі адвокатська практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу, спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу “літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”.Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.

Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої “ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька” (1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського. Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Один за одним з’являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших.

Трапилося так, що після об’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий. Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво “Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії.

У 1966р. “Каменяр” здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його “Сагайдачним”.

Микола Костомаров

український і російський історик, письменник, публіцист, критик, етнограф, фольклорист, громадсько-політичний і культурний діяч

200 років від дня народження

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 в с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Він з’явився на світ від зв’язку місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами став кріпаком свого власного батька. Після смерті батька він з матір’ю був у скрутному становищі, так як батько його не всиновив. Мати перевела Миколу з московського пансіону до пансіону у Воронежі, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. Згодом почав навчання у Воронезькій гімназії.

1833-1837 — навчання в Харківському університеті на історико-філологічному факультеті. По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад’юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об’єднання слов’янських народів.

Весною 1847 р. Костомарова арештовано. Після річного ув’язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова.  1856р. Костомарова амністовано. З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Співробітничав у різних журналах. Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу. Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький», «Руїна», присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці», а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів», де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п’єси. Костомаров — один з перших українських літературних критиків. Помер Микола Костомаров 19  квітня 1885 року в Петербурзі.


П А М ‘ Я Т А Й М О

26 квітня 1986 року о 1год. 23хв. 44сек.

за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – з різницею у дві сек. відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС, в результаті яких сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році.

 


565 років від дня народження Леонардо да Вінчі

Видатний італійський вчений, дослідник, винахідник і художник, 
архітектор, анатоміст і інженер,
одна з найвизначніших постатей італійського Відродження

 Леонардо да Вінчі народився 14 квітня 1452 року в невеликому місті Вінчі, недалеко  від  Флоренції.  Дома,  крім  читання,  письма  і арифметики його навчили елементарної латині, музики і співу. Помітивши захоплення сина малюванням і ліпкою, батько Леонардо – П’єро да Вінчі віддає сина на навчання до знаменитого скульптора і живописця Андреа Верокіо. Майстерня Верокіо, де Леонардо створився, як художник і в значній мірі як учений, була в 70-х роках 15 ст. головним художнім центром Флоренції. Тут виховували любов до природи, точного малюнку і точного моделювання. У 20 років Леонардо да Вінчі був проголошений Майстром. З 1472-1482 р. він живе і працює у Флоренції, з 1482-1499 р. – і Мілані, потім знову у Флоренції (1499-1506) і в Мілані (1506-1513). В 1516 році після трьох років роботи в Римі, Леонардо да Вінчі переїжджає до Франції по запрошенню французького короля і там проводить свої останні роки.

Для Леонардо мистецтво завжди було наукою. Займатися мистецтвом означало для нього створювати наукові викладки, спостереження і досліди. Зв’язок живопису з оптикою і фізикою, з анатомією і математикою заставляла Леонардо ставати ученим. І часто учений віддаляв художника. Хоча в нього є картина відома всьому світові “Мона Ліза” – портрет молодої городянки.

Помер Леонардо да Вінчі в 1519 році в Франції. Любуючись сьогодні картинами Леонардо да Вінчі, розглядаючи його проекти різних споруд, людство вдячне цьому таланту із гігантів епохи Відродження. На честь Леонардо да Вінчі було названо астероїд — 3000 Леонардо.

Після Леонардо

У 1485 році, після страшної епідемії чуми в Мілані, Леонардо запропонував владі проект ідеального міста з певними параметрами, плануванням і каналізаційною системою. Міланський герцог Лодовіко Сфорца відхилив проект. Пройшли століття, і влада Лондона визнали план Леонардо досконалою основою для подальшої забудови міста. У сучасній Норвегії знаходиться діючий міст, створений за проектом Леонардо да Вінчі. Випробування парашутів і дельтапланів, виконаних за ескізами майстра, підтвердили, що лише недосконалість матеріалів не дозволила йому піднятися в небо. У римському аеропорту, що носить ім’я Леонардо да Вінчі, встановлена велетенська, що йде в небо статуя вченого з моделлю вертольота в руках. «Не обертається той, хто спрямований до зірки», — писав Леонардо.


Видатні постаті педагогічної науки

Ян Амос Коменський 

(28.03.1592 – 15.11.1670)

Я.А.Коменський – фундатор наукової педагогіки, великий чеський мислитель жив і творив у 17 столітті. Був реформатором шкільної справи, одним із засновників сучасної педагогіки, Проголосив програму вдосконалення людини через всезагальне виховання в дусі толерантності і гуманізму. У 1631 році у Лешно Коменнський склав книгу для навчання “Відкриті двері до мов усіх наук”, а у 1632 році завершив свій основний твір “Велика дидактики”. Ці твори зробили ім’я Коменського відомим ув усьому світі. У 1650-1654 роках керував школою в Угорщині, куди був запрошений як відомий педагог. Там він уклав підручник “Видимий світ у малюнках” – перший підручник побудований за принципом наочності. Підсумок свого життя Коменський підвів у праці “Єдино необхідне” 1662 року. Помер у 1670 році і похований поблизу Амстердама.

Христина Данилівна Алчевська

(16.04.1841 – 27.10.1920)

Х.Д.Алчевська – український педагог, організатор народної освіти.  Була відома своєю просвітницькою та педагогічною діяльністю не лише в Росії, а й далеко за її межами. Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 році встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора В. Беклемішева.  Христина Алчевська  разом з однодумцями створила своєрідний методичний центр для навчання малограмотних. Сотні жінок почали вивчати письмо, географію, фізику, хімію, математику.  Усі витрати на утримання недільної школи взяв на себе чоловік Христини,  Олексій Алчевський, який на цей час був відомим підприємцем – керував банком, будував міста, відкривав шахти. Їхні друзі щиро дивувались: чому такі заможні люди замість того щоб жити на узбережжі Франції, витрачають свій час і сили в провінції на Сході України – Олексій підіймав металургійну галузь, а Христина навчала жінок. Справжній талант педагога Христина Данилівна проявила у власних дітях. Шестеро нащадків Алчевських стали не менш яскравими ніж їхні батьки. Родина гуманістів поповнилася викладачами, композитором, поетесою, художницею та всесвітньо відомим оперним співаком. Христина Данилівна удостоєна багатьох найвищих нагород — золотих та срібних медалей, почесних дипломів, тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти.
Померла 27 жовтня 1920 року у Харкові.

Христина Олексіївна Алчевська

(16.03.1882 – 27.10.1931)

Х.О.Алчевська – українська письменниця, драматургиня, прозаїк, поетеса і педагогиня. Народилася і все коротке життя проживала в Харкові – у відомій родині українських меценатів Алчевських. Закінчила 1 Харківську жіночу гімназію (1902), вчительскі курси в Сорбонні (Париж, Франція)-1903 р. та художню школу в Харкові. Викладала українську та французьку мови в учбових закладах Харкова, працювала в М іністерстві освіти УРСР. Вела активну творчу і громадську діяльність. Видала 12 поетичних збірок. Багато її віршів стали піснями.  «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…», — писала Христя Алчевська на схилі своїх літ, добре розуміючи ціну здобутого, дбаючи про багатство духовного потенціалу свого народу. І справді, «пісня життя» Х. Алчевської не змовкла, не загубилась у плині часу, як залишилася живою і нетлінною краща частина її літературної спадщини, як завжди лишаються для вічності найкоштовніші витвори людського духу. Померла Х.О. Алчевська 27 жовтня 1931 р. в Харкові. На її скромному могильному надгробку в Харкові написано: “Просвітителька народу”. 

 


Сторінки життя славетних композиторів

Микола Віталійович Лисенко –

175 років від дня народження

Український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Лисенко писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Лисенко написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка. Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842р. в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (нині Глобинський район) в родині дворянина, полковника. Помер Микола Віталійович Лисенко 6 листопада 1912 року у Києві поховали його на Байковому кладовищі. Ім’я М. В. Лисенка присвоєне Національній філармонії України, Львівській національній музичній академії, Харківському театру опери та балету, Київській музичній школі-інтернату, Колонному залу Національної музичної академії України, струнному квартету, в багатьох містах є вулиці композитора. А найголовніше, його твори не забуті, вони часто виконуються.

Франц Петер Шуберт –

220 років від дня народження

Австрійський композитор, один із основоположників романтизму в музиці, автор понад тисячі музичних творів, серед яких понад 600 пісень, дев’ять симфоній, велика кількість творів камерної та літургійної музики. Франц Петер Шуберт народився 31 січня 1797 року  в сім’ї шкільного вчителя в Ліхтенталі — передмісті Відня. Помер 19 листопада 1828 року на 32 році життя від тифу після двотижневої лихоманки. Шуберта поховали поруч із Бетховеном, який помер роком раніше. 22 січня 1888 року прах Шуберта було перепоховано на Центральному цвинтарі Відня.

Мілій Олексійович Балакірєв –

180 років від дня народження

Російський композитор, піаніст, диригент, музично-громадський діяч. Очолював «Нову російську музичну школу» («Могутню купку»). Мілій Балакірєв народився 2 січня 1837 у Нижньому Новгороді в сім’ї чиновника. Помер 29 травня 1910 року в Петербурзі. Похований на Тихвинском цвинтарі Олександро-Невської лаври.


Поет Волі 

Тарас Григорович Шевченко

1814 – 1861

Видатний український поет, прозаїк, художник, перекладач, мислитель, громадськополітичний діяч, педагог


Леонід Глібов

народний байкар

До 190-річчя з дня народження

Чотири десятиліття (від початку 50-х до початку 90-х років) працював в українській поезії Леонід Глібов, з ім’ям якого пов’язані створення оригінальної модифікації жанру байки й розвиток нових тенденцій лірики. Зберігаючи внутрішню єдність упродовж десятиліть, не зазнавши різкої еволюції, його творчість не тільки по-своєму відгукувалась на жанрові і стильові шукання української поезії, а й подала своє оригінальне трактування її проблематики, національного і культурно-софського змісту.


З кагорти мужніх

Василь Стус. Василь Симоненко

Вам ув’язнені лицарі честі

Котрі скошеним цвітом лягли

Котрі в горі в глухім нещасті

Її вроду і дух берегли

Україна складає шану

І допоки нам світить день

Берегтиме народна пам’ять

Всіх шляхетнх своїх дітей.

                                           Євген Сверстюк