Виставки

Олександр Барвінський

до 170 річчя від дня народження

Рід Барвінських

Історія роду Барвінських нараховує кілька сторіч, і всі представники відзначалися подвижництвом на ниві науки і культури, має значні заслуги в розвитку української духовності, освіти, шкільництва. Цей славетний рід походить із села Барвінок коло Дуклі (тепер Польща, повіт Кросно). Мартин Барвінський (1784-1865) – брат Григорія, архипресвітер Львівської митрополичої капітули, професор і ректор Львівського університету, депутат Галицького станового сейму (1835-1860)

Помітне місце займає гілка цього древнього роду, що бере свої витоки від священика Григорія Барвінського, який був душпастирем спочатку у Баворові, згодом у Шляхтинцях, а від так і в сусідніх Курниках і Лозові (всі села Тернопільського району). Говорячи про славний рід Барвінських, історики та краєзнавці, звичайно зосереджують увагу на його дітях, громадська діяльність і творчість яких мали широкий резонанс в західноукраїнському суспільстві другої половини ХІХ і першої половини ХХ ст. Але й наступне покоління Барвінських примножило славу знатного роду, зробило свій чималий внесок. Отець Григорій Барвінський із дружиною Доміцелею з Білинських, що теж була дочкою пароха у селі Козівка виховали 8 дітей. Троє із них – сини Осип, Володимир і Олександр найбільше прославили свій рід жертовною працею для України.  Всі троє народилися у Шляхтинцях і всі закінчили Тернопільську гімназію, а потім навчалися у Львові.

Найстарший із них – Осип – обрав шлях батька. Навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, був священиком у селі Сироварах на Зборівщині. Проте, за прикладом батька, не обмежився церковними обов’язками, а став відомим культурним діячем, письменником.

На жаль, менше часу відміряла доля іншому талановитому братові – Володимиру засновнику найавторитетнішого галицько-українського часопису «Діло» (1880), наприкінці 70-початку – 80-х років лідера народовців. Про рівень його авторитету свідчить той факт, що за австрійської доби його особа вшановувалася на тому ж рівні, що й особа Маркіяна Шашкевича.

Чимало з того, що не встиг зробити Володимир, здійснив інший брат – Олександр, котрого безумовно вважають найчільнішим представником роду Барвінських. Олександр Барвінський український громадсько-політичний діяч Галичини,історик, педагог. У 1891-1907 роках — посол до австрійського парламенту. Народився 6 червня 1847 рокув селі Шляхтинцях (Тернопільський округ, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, нині Тернопільський район, Тернопільська область, Україна) Закінчив гімназію в Тернополі та філософському ф-т Львівського університету (1868). У студент. роки брав участь в українському громадському житті, був головою відновленої львівської «Громади», співзасник часопису «Правда» (1867). Налагодив контакти з діячами українського руху в Російській імперії, зокрема з лідерами «Старої громади» В. Антоновичем та О. Кониським. Від 1868 вчителював у Бережанах, від 1871 – в Тернополі. У 1870–80-х рр. разом із братом Володимиром розробляв програми народницького руху в Галичині, стояв біля витоків газети «Діло». Згодом керував групою львівських народовців, організовував наук. рух на Тернопільщині. 1891–1907 – депутат Державної Ради у Відні, одночасно 1894–1903 – депутат Галицького сейму. Барвінський розпочав видавництво «Руської історичної бібліотеки» (1886), де друкувалися дослідження з історії України та українського народу. Брав участь в українсько-польсько-австрійських переговорах, які призвели до створення так званої. нової ери (1890), що мала на меті досягти порозуміння між поляками й галицькими українцями, дати їм можливість політичного й культурно-економічго розвитку. Відстоював широке бачення українського питання з урахуванням міжнародних відносин, українсько-польського порозуміння, європеїзацію українського суспільства, виступав за активну політику українців у Галицькому сеймі та Державній Раді. Після невдачі «нової ери» продовжував наполягати на потребі українсько-польського. порозуміння, через що як політик втратив популярність серед галицьких українців.У 1896 році виступив засновником Католицького Руського Народного Союзу, який в 1911 році перетворився на Християнсько-Суспільну Партію. 1906 року став урядовим радником, у 1910 році — радником двору. В 1918–1919 роках — делегат Української Національної Ради ЗУНР, очолював Державний Секретаріат освіти і віросповідань Західно-Української Народної Республіки в уряді Костя Левицького (з 9 листопада 1918 до 4 січня 1919 року). Після окупації польськими військами Галичини відійшов від політичної діяльності. Помер 25 грудня 1926 року у Львові. Похований у родинному гробівці на Личаківському цвинтарі.


1 червня – Міжнародний день захисту дітей

Історія виникнення Дня захисту дітей

 За однією з версій, у 1925 році Генеральний консул Китаю в Сан-Франциско зібрав групу китайських дітей-сиріт і влаштував для них святкування Дуань-у Цзе (Фестивалю човнів-драконів), дата якого якраз припала на 1 червня. Завдяки щасливому випадку, день збігся і з часом проведення “дитячої” конференції в Женеві.

Офіційна версія виникнення Дня захисту дітей

            Рішення про відзначення Міжнародного дня захисту дітей 1 червня прийняла Міжнародна демократична федерація жінок у листопаді 1949 року. Перший Міжнародний день захисту дітей було відзначено ще в 1950 році. ООН підтримала ініціативу федерації та оголосила захист прав, здоров’я і життя дитини – одним із пріоритетів у своїй діяльності. В Україні цей день відзначають із 1998 року. У 1991 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про права дитини. З 27 вересня 1991 року для України набула чинності Конвенція Організації Об’єднаних Націй про права дитини, згідно з якою кожна держава зобов’язана поважати та заохочувати право дитини на всебічну участь у культурному і творчому житті, забезпечувати їй повноцінне дозвілля та відпочинок, сприяти наданню їй відповідних можливостей для цього. Цією конвенцією також чітко визначено, що дитина має право на захист від фізичного та психічного насильства. Проте, не завжди деклароване стає реальним.

У Міжнародного дня дітей є прапор. На зеленому тлі, який символізує зростання та гармонію, навколо знаку Землі, розміщені фігурки – червона, жовта, синя, біла і чорна. Ці людські фігурки символізують різноманітність і терпимість. Знак Землі, розміщений в центрі, – це символ нашого загального дому.

 День захисту дітей – це не тільки веселе свято для самих дітей, це і нагадування суспільству про необхідність захищати права малечі, щоб усі діти росли щасливими, вчилися, займалися улюбленою справою і в майбутньому стали хорошими батьками і громадянами своєї країни.

 

                                                             


21 травня

День пам’яті жертв політичних репресій

Але ж Пам’ять…Має пам’ять зоставатись, як осердя.

Ми від неї – наче віти, що вчувають корінь свій.

Пам’ять віри. Пам’ять роду. Пам’ять прапора і серця.

Лиш за пам’яттю в людині пізнає Людину світ

                                                                  Борис Олійник

На стенді використані матеріали газети “Слово Просвіти”


18 травня – Міжнародний день музеїв

Міжнародний день музеїв з’явився в календарі в 1977 році, коли на черговому засіданні ICOM (International Council of Museums – Міжнародна рада музеїв), яке відбулося в Москві  та Ленінграді, була прийнята пропозиція про встановлення цього свята. Тоді ж запропонували й девіз свята: «Музеї – важливий засіб культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами.»  З 1978 року цей день відзначається щорічно більш ніж у 150 країнах.

За словами Жака Перо, президента ICOM, «музеї повинні зайняти місце в серці суспільства і бути відкритими громадськості. Розвиток наших установ залежить у великій мірі від допомоги громадськості, і ми повинні запропонувати їй можливість підтримати наші цілі і взяти участь в нашій роботі. Таким чином, необхідно, щоб музеї та суспільство працювали разом, в дусі творчості та інновацій».

Прийнято вважати, що через музеї суспільство висловлює своє ставлення до історико-культурної спадщини, і з цим важко не погодитись. Збираючи і зберігаючи пам’ятки матеріальної і духовної культури, вони ведуть велику науково-освітню та освітньо-виховну роботу.

 


          У культурі будь-якого народу є речі, які яскраво відображають його особливу національну традицію. Вишиванка – яскравий приклад і підтвердження цьому. Історія вишиванки своїми витоками сягає в незапам’ятні часи. Ще за свідченням знаменитого давньогрецького історика, географа і мандрівника Геродота, елементами вишиванки був прикрашений одяг скіфів, які проживали в наших землях в період VIII ст. до н. е. – IV ст. н. е.

          Знаменитий арабський мандрівник X ст. у своїх розповідях також згадує про русів, які носили вишитий одяг. У ході сучасних досліджень, наприклад, на Черкащині були знайдені срібні бляшки з фігурками чоловіків, датування знахідок VI ст., дослідження яких показали ідентичність елементів одягу і орнаменту вишивки українського народного костюма XVIII-XIX століть.

         День вишиванки – поки ще не офіційне і відносно нове народне свято, покликане сприянню єдності і культурного відродження всього багатонаціонального українського народу. Воно відзначається в третій четвер травня.

         В 2017 році День вишиванки припадає на 18 травня.

         

 

На цьому стенді використані світлини особистої колекції

Юрія Мельничука

члена Національної Спілки  майстрів народного мистецтва України,

дослідника та Майстра народної вишивки,

заступника генерального директора Музею  Івана Гончара


14 травня, неділя

День матері в Україні

В цей день ми від усієї душі вітаємо дорогих мам зі Святом. 

Хай світлом і добром відгукуються в душах дітей ваші нескінченні турботи, терпіння, любов і відданість.

Час жінки

Перше, що Євангеліє навіки закріпило в жіночому образі – це любов. Але не просто любов, а любов-турботу, любов-службу, любов-самовіддачу і притому любов, яка нічого не вимагає взамін…

Все це було давно… Гриміла людська історія, народжувалися і вмирали царства, будувалася культура, бушували кровопролитні війни, але завжди незмінно над Землею, над цією смутною трагічною історією світив образ жінки – образ турботи, самовіддачі, любові, співчуття. І якщо б не було цієї присутності, не було цього світла, наш світ, не дивлячись на всі його успіхи і досягнення, був би страшним світом. І можна, не перебільшуючи, сказати, що людяність людини спасала і спасає Жінка. І спасає не словами, не ідеями і ідеологіями, а своєю мовчазною, дбайливою, люблячою присутністю.

З проповіді Олександра Шмемана

                                                                               


Ірина Вільде

українська письменниця, літературна критикиня і редакторка.

110 років від дня народження

 Ірина Вільде — псевдонім Дарини Дмитрівни Полотнюк-Макогон (Полотнюк — за чоловіком, Макогон — за батьком) народилася 5 травня 1907 р. у м. Чернівці в родині письменника Дмитра Макогона, який походив з давнього шляхетського роду. У Чернівцях здобула початкову освіту. Через конфлікти батька з румунською владою 1923 р. разом з усією родиною, нелегально перейшовши польсько-румунський кордон, Вільде оселилася у Станиславові (тепер — Івано-Франківськ). Тут вона завершила середню освіту, познайомилася з майбутнім чоловіком Євгеном Володимиром Полотнюком, працювала у приватній українській гімназії. Від 1928 р. навчалася у Львівському університеті Яна Казимира на славістиці, була однокурсницею Богдана Ігоря Антонича, з яким пізніше підтримувала творчі контакти. На 4-му курсі змушена була перервати навчання, за одними джерелами — через матеріальні труднощі, за іншими — через підозру у причетності до Української військової організації (УВО). У 1933 р., коли її однокурсники завершили університетські студії, Ірина Вільде вчителює, а відтак розпочинає свою журналістську діяльність: переїжджає до Коломиї, де працює у часопису “Жіноча доля”, що був на половину актуально-суспільним, на половину літературним виданням. Тут письменниця й журналістка живе і працює до 1939 р. Дистанційно вона є активною у львівському літературному просторі — саме тут виходять її книжки. За збірку новел “Химерне серце” і повість “Метелики на шпильках”, що вийшли у 1935 р., Ірина Вільде стала лауреаткою другої нагороди премії Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка — найпрестижнішої літературної відзнаки в українській Галичині.

Ірина Вільде і Михайло Рудницький — це дві видатні постаті західноукраїнського літературного життя міжвоєнного періоду, проєвропейськи орієнтовані літератори, представники т. зв. ліберального літературного напряму, які залишилися у Львові, коли тут остаточно утвердився Радянський Союз. Це й наклало відбиток на їхню біографію і творчість.

Від 1944 р. і аж до смерті Ірина Вільде — у Львові. Працювала кореспонденткою газети “Правда України” (1945–1949), була обрана депутаткою Верховної ради УРСР, до обласної і міської рад м. Львова. Нагороджена двома радянськими орденами (1947, 1957). У 1965 р. отримала Шевченківському премію за роман “Сестри Річинські”. Довгий час була головою Львівської організації Спілки письменників УРСР. Якщо у міжвоєнній Галичині Ірина Вільде була далека від суспільно-національних тем у своїй творчості, належала до позаідеологічних письменниць, була виразно жіночою авторкою (відповідно до тодішнього уявлення про жіночність та жіноче письмо), то радянська культурно-літературна політика стала для неї викликом. Зрештою, на сьогодні мотиви радянізації Вільде як особистості та як письменниці, драматичні чи прагматичні обставини цього вибору є до кінця не проаналізовані чи відрефлектовані. Згадуючи галицьке міжвоєння та свою тогочасну активність, вона далеко не на всьому фокусувалася, зокрема, оминала увагою забороненого у радянські часи Богдана Ігоря Антонича, одного із найважливіших письменників для неї у передвоєнний час. У Львові письменниця жила на теперішній вулиці Максима Кривоноса (буд. 33, кв. 7). Померла 30 жовтня 1982 р. Похована на Личаківському цвинтарі.

Андрій Чайковський

український поет, громадський діяч, адвокат

160 років від дня народження

Андрій Якович Чайковський народився 15 травня 1857 р. в м. Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано осиротів і виховувався в своїх родичів. Початкову  освіту одержав у дяка с.Гордині, закінчив у 1877р. Самбірську гімназію і, відбувши річну військову службу, поступив на філософський факультет, а через рік перейшов на правничий відділ Львівського університету. Працював адвокатом у Львові, потім у Бережанах відкрив адвокатську канцелярію, перед першою світовою війною переїхав до Самбора, а після війни поселився в Коломиї, де й жив до дня смерті 2 червня 1935р. Ще в гімназійні роки Чайковський захопився громадською роботою, був активним членом і навіть головою студентського товариства “Дружній Лихвар”, одним із керівників львівської “Просвіти”, займався організацією читалень, різних товариств, якими рясніла з кінця XIX ст. Галичина (“Боян”, “Надія” тощо).

Важкі обставини особистого сирітського життя, враження від військової служби і походу 1882р. на придушення повстання в Боснії, а далі адвокатська практика, що ввела його в глибини соціального буття народу і тайники його психології, фундаментальне вивчення національної історії, в контексті якої виразніше розкривалося сучасне і майбутнє народу, спонукали серйозно взятися за перо. А. Чайковському було вже під сорок.

Андрій Чайковський швидко здобув славу всеукраїнського письменника. Інтелігенції Східної України він був відомий уже в середині 90-х років XIX ст. з галицьких періодичних видань, що все-таки доходили до Києва, Чернігова, Одеси, продираючись крізь рогатки царської цензури. У березневій книзі журналу “Літературно-науковий вісник”, що постав замість народовської “Зорі” та Франкового журналу “Житє і слово” і почав у 1898р. виходити як загальноукраїнський літературно-художній і громадсько-політичний журнал, було надруковано розлогу “літературно-критичну студію” Осипа Маковея “Андрій Чайковський”.   Тритомна антологія “Вік” (1902) представила українським читачам Наддніпрянщини Андрія Чайковського біо-бібліографічними відомостями про нього і уривком із повісті “Олюнька”. Відтоді він стає справді всеукраїнським письменником, знаним в Австро-Угорщині й Росії.

Велику популярність принесли письменникові твори з життя так званої “ходачкової” шляхти. Уже перші твори цього тематичного циклу “Олюнька” (1895) та “В чужім гнізді” (1896) викликали як схвальні відгуки Франка, Маковея, так і серйозну розмову про шляхи розвитку письменницького таланту А. Чайковського.  Заохочений до праці увагою Франка і Маковея, підбадьорюючими похвалами й порадами, А. Чайковський виявляє дивовижну творчу активність. Один за одним з’являлися в світ твори, написані на матеріалі історії козаччини: “Козацька помста” (1910), “Віддячився” (1913), “За сестрою” (1914), “На уходах” (1921), “З татарської неволі” (1921), “Олексій Корнієнко”, ч. І—ІІІ (1926 — 1929), “Украдений син” (1930), “Сонце заходить” (1930), “Богданко” (1934), “Полковник Михайло Кричевський” (1935) та багато інших.

Трапилося так, що після об’єднання західноукраїнських земель із Радянською Україною один із найпопулярніших письменників, історичними творами якого зачитувалась уся українська громадськість, був надовго забутий.   Тільки в 1958р. після тривалої перерви львівське видавництво “Каменяр” видало збірку творів А. Чайковського “За сестрою” з післямовою Ю. Мельничука, який багато зробив не тільки для повернення письменника в читацький обіг, а й для повернення до нормального життя його родини, викинутої безправністю за межу Європи і Азії.

У 1966р. “Каменяр” здійснив ще одне видання творів під назвою “Олюнька”. І лише через 23 роки відбулася нова зустріч українського читача з письменником — із його “Сагайдачним”.

Микола Костомаров

український і російський історик, письменник, публіцист, критик, етнограф, фольклорист, громадсько-політичний і культурний діяч

200 років від дня народження

Микола Іванович Костомаров народився 16 травня 1817 в с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Він з’явився на світ від зв’язку місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами став кріпаком свого власного батька. Після смерті батька він з матір’ю був у скрутному становищі, так як батько його не всиновив. Мати перевела Миколу з московського пансіону до пансіону у Воронежі, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. Згодом почав навчання у Воронезькій гімназії.

1833-1837 — навчання в Харківському університеті на історико-філологічному факультеті. По закінченні університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з 1846р. — ад’юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об’єднання слов’янських народів.

Весною 1847 р. Костомарова арештовано. Після річного ув’язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова.  1856р. Костомарова амністовано. З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В Горленко та ін.). Співробітничав у різних журналах. Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України і Білорусії 14—17 ст. Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов’янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу. Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький», «Руїна», присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці», а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів», де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п’єси. Костомаров — один з перших українських літературних критиків. Помер Микола Костомаров 19  квітня 1885 року в Петербурзі.


П А М ‘ Я Т А Й М О

26 квітня 1986 року о 1год. 23хв. 44сек.

за київським часом сталася найбільша техногенна аварія в історії людства – з різницею у дві сек. відбулись два вибухи на четвертому реакторі Чорнобильської АЕС, в результаті яких сумарна радіація ізотопів, викинутих в повітря, склала 50 мільйонів кюрі, що в 30-40 разів більше, ніж при вибуху бомби в Хіросімі в 1945 році.


565 років від дня народження Леонардо да Вінчі

Видатний італійський вчений, дослідник, винахідник і художник, 
архітектор, анатоміст і інженер,
одна з найвизначніших постатей італійського Відродження

 Леонардо да Вінчі народився 14 квітня 1452 року в невеликому місті Вінчі, недалеко  від  Флоренції.  Дома,  крім  читання,  письма  і арифметики його навчили елементарної латині, музики і співу. Помітивши захоплення сина малюванням і ліпкою, батько Леонардо – П’єро да Вінчі віддає сина на навчання до знаменитого скульптора і живописця Андреа Верокіо. Майстерня Верокіо, де Леонардо створився, як художник і в значній мірі як учений, була в 70-х роках 15 ст. головним художнім центром Флоренції. Тут виховували любов до природи, точного малюнку і точного моделювання. У 20 років Леонардо да Вінчі був проголошений Майстром. З 1472-1482 р. він живе і працює у Флоренції, з 1482-1499 р. – і Мілані, потім знову у Флоренції (1499-1506) і в Мілані (1506-1513). В 1516 році після трьох років роботи в Римі, Леонардо да Вінчі переїжджає до Франції по запрошенню французького короля і там проводить свої останні роки.

Для Леонардо мистецтво завжди було наукою. Займатися мистецтвом означало для нього створювати наукові викладки, спостереження і досліди. Зв’язок живопису з оптикою і фізикою, з анатомією і математикою заставляла Леонардо ставати ученим. І часто учений віддаляв художника. Хоча в нього є картина відома всьому світові “Мона Ліза” – портрет молодої городянки.

Помер Леонардо да Вінчі в 1519 році в Франції. Любуючись сьогодні картинами Леонардо да Вінчі, розглядаючи його проекти різних споруд, людство вдячне цьому таланту із гігантів епохи Відродження. На честь Леонардо да Вінчі було названо астероїд — 3000 Леонардо.

Після Леонардо

У 1485 році, після страшної епідемії чуми в Мілані, Леонардо запропонував владі проект ідеального міста з певними параметрами, плануванням і каналізаційною системою. Міланський герцог Лодовіко Сфорца відхилив проект. Пройшли століття, і влада Лондона визнали план Леонардо досконалою основою для подальшої забудови міста. У сучасній Норвегії знаходиться діючий міст, створений за проектом Леонардо да Вінчі. Випробування парашутів і дельтапланів, виконаних за ескізами майстра, підтвердили, що лише недосконалість матеріалів не дозволила йому піднятися в небо. У римському аеропорту, що носить ім’я Леонардо да Вінчі, встановлена велетенська, що йде в небо статуя вченого з моделлю вертольота в руках. «Не обертається той, хто спрямований до зірки», — писав Леонардо.


Видатні постаті педагогічної науки

Ян Амос Коменський 

(28.03.1592 – 15.11.1670)

Я.А.Коменський – фундатор наукової педагогіки, великий чеський мислитель жив і творив у 17 столітті. Був реформатором шкільної справи, одним із засновників сучасної педагогіки, Проголосив програму вдосконалення людини через всезагальне виховання в дусі толерантності і гуманізму. У 1631 році у Лешно Коменнський склав книгу для навчання “Відкриті двері до мов усіх наук”, а у 1632 році завершив свій основний твір “Велика дидактики”. Ці твори зробили ім’я Коменського відомим ув усьому світі. У 1650-1654 роках керував школою в Угорщині, куди був запрошений як відомий педагог. Там він уклав підручник “Видимий світ у малюнках” – перший підручник побудований за принципом наочності. Підсумок свого життя Коменський підвів у праці “Єдино необхідне” 1662 року. Помер у 1670 році і похований поблизу Амстердама.

Христина Данилівна Алчевська

(16.04.1841 – 27.10.1920)

Х.Д.Алчевська – український педагог, організатор народної освіти.  Була відома своєю просвітницькою та педагогічною діяльністю не лише в Росії, а й далеко за її межами. Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 році встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора В. Беклемішева.  Христина Алчевська  разом з однодумцями створила своєрідний методичний центр для навчання малограмотних. Сотні жінок почали вивчати письмо, географію, фізику, хімію, математику.  Усі витрати на утримання недільної школи взяв на себе чоловік Христини,  Олексій Алчевський, який на цей час був відомим підприємцем – керував банком, будував міста, відкривав шахти. Їхні друзі щиро дивувались: чому такі заможні люди замість того щоб жити на узбережжі Франції, витрачають свій час і сили в провінції на Сході України – Олексій підіймав металургійну галузь, а Христина навчала жінок. Справжній талант педагога Христина Данилівна проявила у власних дітях. Шестеро нащадків Алчевських стали не менш яскравими ніж їхні батьки. Родина гуманістів поповнилася викладачами, композитором, поетесою, художницею та всесвітньо відомим оперним співаком. Христина Данилівна удостоєна багатьох найвищих нагород — золотих та срібних медалей, почесних дипломів, тощо, обрана віце-президентом Міжнародної ліги освіти.
Померла 27 жовтня 1920 року у Харкові.

Христина Олексіївна Алчевська

(16.03.1882 – 27.10.1931)

Х.О.Алчевська – українська письменниця, драматургиня, прозаїк, поетеса і педагогиня. Народилася і все коротке життя проживала в Харкові – у відомій родині українських меценатів Алчевських. Закінчила 1 Харківську жіночу гімназію (1902), вчительскі курси в Сорбонні (Париж, Франція)-1903 р. та художню школу в Харкові. Викладала українську та французьку мови в учбових закладах Харкова, працювала в М іністерстві освіти УРСР. Вела активну творчу і громадську діяльність. Видала 12 поетичних збірок. Багато її віршів стали піснями.  «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…», — писала Христя Алчевська на схилі своїх літ, добре розуміючи ціну здобутого, дбаючи про багатство духовного потенціалу свого народу. І справді, «пісня життя» Х. Алчевської не змовкла, не загубилась у плині часу, як залишилася живою і нетлінною краща частина її літературної спадщини, як завжди лишаються для вічності найкоштовніші витвори людського духу. Померла Х.О. Алчевська 27 жовтня 1931 р. в Харкові. На її скромному могильному надгробку в Харкові написано: “Просвітителька народу”. 

 


Сторінки життя славетних композиторів

Микола Віталійович Лисенко –

175 років від дня народження

Український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. Лисенко писав твори у різних жанрах: оперному, хоровому, вокальному, інструментальному, а обробці української народної пісні надавав величезного значення. Започаткувавши свідомий національний напрям в українській музиці, Микола Лисенко ще за життя заслужив собі епітет «батько української музики». Лисенко написав значну кількість творів на слова Т. Шевченка. Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842р. в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської губернії (нині Глобинський район) в родині дворянина, полковника. Помер Микола Віталійович Лисенко 6 листопада 1912 року у Києві поховали його на Байковому кладовищі. Ім’я М. В. Лисенка присвоєне Національній філармонії України, Львівській національній музичній академії, Харківському театру опери та балету, Київській музичній школі-інтернату, Колонному залу Національної музичної академії України, струнному квартету, в багатьох містах є вулиці композитора. А найголовніше, його твори не забуті, вони часто виконуються.

Франц Петер Шуберт –

220 років від дня народження

Австрійський композитор, один із основоположників романтизму в музиці, автор понад тисячі музичних творів, серед яких понад 600 пісень, дев’ять симфоній, велика кількість творів камерної та літургійної музики. Франц Петер Шуберт народився 31 січня 1797 року  в сім’ї шкільного вчителя в Ліхтенталі — передмісті Відня. Помер 19 листопада 1828 року на 32 році життя від тифу після двотижневої лихоманки. Шуберта поховали поруч із Бетховеном, який помер роком раніше. 22 січня 1888 року прах Шуберта було перепоховано на Центральному цвинтарі Відня.

Мілій Олексійович Балакірєв –

180 років від дня народження

Російський композитор, піаніст, диригент, музично-громадський діяч. Очолював «Нову російську музичну школу» («Могутню купку»). Мілій Балакірєв народився 2 січня 1837 у Нижньому Новгороді в сім’ї чиновника. Помер 29 травня 1910 року в Петербурзі. Похований на Тихвинском цвинтарі Олександро-Невської лаври.


Поет Волі 

Тарас Григорович Шевченко

1814 – 1861

Видатний український поет, прозаїк, художник, перекладач, мислитель, громадськополітичний діяч, педагог


Леонід Глібов

народний байкар

До 190-річчя з дня народження

Чотири десятиліття (від початку 50-х до початку 90-х років) працював в українській поезії Леонід Глібов, з ім’ям якого пов’язані створення оригінальної модифікації жанру байки й розвиток нових тенденцій лірики. Зберігаючи внутрішню єдність упродовж десятиліть, не зазнавши різкої еволюції, його творчість не тільки по-своєму відгукувалась на жанрові і стильові шукання української поезії, а й подала своє оригінальне трактування її проблематики, національного і культурно-софського змісту.


З кагорти мужніх

Василь Стус. Василь Симоненко

Вам ув’язнені лицарі честі

Котрі скошеним цвітом лягли

Котрі в горі в глухім нещасті

Її вроду і дух берегли

Україна складає шану

І допоки нам світить день

Берегтиме народна пам’ять

Всіх шляхетнх своїх дітей.

                                           Євген Сверстюк